26.1

Сонце тільки-но зійшло, а Скайлер вже поїхав на репетицію. Ми зранку навіть не зустрілися, але це здебільшого через те, що я спеціально не виходила зі своєї спальні. Боялася зустрічатися з ним поглядом, бо знала, що він помітить моє хвилювання. Спершу звільнюся. Потім розповім йому правду. А якщо після цього він ще хотітиме спілкуватися зі мною, то почну все з чистого аркуша. Без брехні, без таємниць.

Я вигулюю Чупакабру. Пес весело бігає навколо, ловить метеликів, кусає повітря, а я не можу всміхнутися у відповідь — у голові занадто гучно б’ється думка: сьогодні все зміниться. Коли ми повертаємося, я поспіхом перевдягаюся, приводжу себе до ладу та вислизаю з дому. У сумочці — заява про звільнення, акуратно складена навпіл. Аркуш паперу важить не більше кількох грамів, але чомусь відчувається, наче я несу важкий камінь.

Дорога до міста минає у дивному тумані. Мозок уперто програє всі можливі варіанти розмови з Наталі — від холодної байдужості до її істерики, від погроз до вмовлянь. А я все одно не передумаю. Я мушу це зробити. Бо якщо ні — цей обман з’їсть мене остаточно.

Кав’ярня «Urban Bean» — одна з тих, де Наталі полюбляє проводити зустрічі. Мінімалізм, тиша, запах ванілі й кави. Вона вже там, сидить за столиком біля вікна, як завжди бездоганна — діловий костюм, сережки у формі півмісяця, і та сама впевнена усмішка, що здатна роззброїти будь-кого. 

Колись вона була прикладом для мене, моєю наставницею. Я наслідувала її стиль, її манеру говорити, навіть навчилася так само холодно зводити брову, коли хтось мені не подобався. А тепер я бажаю позбутися її впливу і більше ніколи не зустрічатися з нею. Треба визнати, що Скайлер перевернув мій світ з ніг на голову.

— Міє, сонце моє! — каже вона, коли я підходжу. — Навіть не пригадаю, коли ми бачилися востаннє? Виглядаєш чудово. Зіркове життя явно пішло тобі на користь.

— Дякую, — відповідаю, видушуючи ввічливу посмішку. — А ще дякую, що погодилася зустрітися зі мною.

Вона уважно вдивляється на мене, потім відставляє чашку з лате.

— Я відчуваю, що ти не просто скучила за мною. У тебе є щось цікаве? Зізнавайся, ти таки здобула грандіозний матеріал для мене, — задоволено потирає долоні.

Я відводжу погляд у бік вулиці. За склом проходять люди, сміються, несуть каву в паперових стаканчиках. Я заздрю їхній безтурботності. Вони живуть, не думаючи про те, скільки брехні доведеться згодувати оточуючим, щоб залишитися на плаву. Я ж відчуваю, що задихаюся. Хочу якомога швидше покінчити з усім цим.

— Наталі, я завжди цінуватиму те, що ти повірила в мене. Ти дала мені можливість наблизитися до своєї мрії. Але… часом мрії змінюються. І я більше не хочу працювати у цій сфері. Я звільняюся.

Вона сміється. Не щиро. Штучно. Немов я розповіла безглуздий жарт, який їй ані краплі не зрозумілий.

— Звільнитися? Після всього, що ми вклали у цей проєкт? — хитає головою. — Ти просто втомилася. Перегорання буває у кожного, але це не привід усе кидати.

— Це не перегорання, — кажу тихо. — Просто… я більше не можу брехати.

Наталі зітхає й схиляється ближче, її парфум накриває мене солодким запахом жасмину.

— Послухай, Міє. Ти потрапила в унікальну історію. Будь-хто у нашій редакції може тільки мріяти про таке. Це шанс зробити достойний репортаж, а не просто поширити плітку. Ти єдина можеш показати Скайлера справжнім. Це ж буде сенсація! Подумай про наш проєкт. Подумай про своє майбутнє.

— Це зруйнує Скайлера, — перебиваю. — Я не збираюся монетизувати його біль. Занадто жорстоко, навіть для журналістів.

Наталі відкидається на спинку стільця, дивиться на мене поверх чашки.

 — Знаєш, кого я зараз бачу перед собою? Журналістку, яка відмовляється від своєї кар’єри. Яка шкодуватиме про цей вчинок усе своє життя.

— Можливо, — визнаю. — Але я більше не хочу кар’єру, заради якої треба зраджувати людей.

— Ти занадто драматизуєш.

Я дістаю з сумки аркуш і кладу перед нею.

— Тут моя заява.

Вона мовчить кілька секунд. Вивчає мене поглядом, а коли розуміє, що я не передумаю, бере ручку та підписує.

— Ти ще пошкодуєш, — промовляє зі співчуттям. — У цьому світі ніхто не грає чесно. А ти, моя люба, сходиш з дистанції за крок до перемоги.

— Може й так. Але я принаймні спатиму спокійно.

Ми обмінюємося короткими, холодними усмішками. Вона дістає мобільний та щось пише у ньому, демонструючи, що розмова закінчена. 

Коли я нарешті виходжу з кав’ярні, то вдихаю на повні груди. Повітря здається свіжішим, ніж кілька хвилин тому. Наче разом з підписанням заяви з моїх плечей зняли важкий тягар. Нарешті я позбулася цього подвійного життя. Мене переповнює дивне, світле полегшення, навіть трохи ейфорії. Сонце яскраво світить, машини сигналять, хтось сміється на іншому боці вулиці — і все це звучить, наче симфонія свободи. Нарешті я вчинила правильно.

Занурена у власні думки, я роблю крок у напрямку метро. І раптом, за кілька метрів від себе, помічаю знайому постать. Вадим.

Він стоїть, спершись на авто, схрестивши руки на грудях. Його погляд спрямований прямо на мене. Не осудливий — швидше уважний, надто уважний. У його поставі є щось насторожене, мовби він чекає, що я спробую втекти.

— Вадиме?.. — мимоволі стискаю ремінець сумки. — Ти… що тут робиш?

Він не відповідає. Просто повільно підходить, зупиняється біля мене й киває на дверцята, наказуючи сісти в машину. Його очі блищать серйозністю, і мені стає холодно, попри спеку.