Глава 26

Скайлер поїхав. Машина зникла за поворотом, залишивши після себе сліди від коліс і дивне відчуття порожнечі. Наче разом зі Скайлером поїхала частинка мене. Я стою біля воріт, торкаюся пальцями губ і не можу повірити. Він знову поцілував мене. І мені дійсно хотілося цього. Якби не докори сумління, які роз’їдають мене зсередини, я б сказала, що це було неймовірно.

Відчиняю двері й заходжу у дім. Всередині цілковитий хаос. На підлозі валяються подушки, на дивані — розірвана іграшка, килим усіяний крихтами й сміття з відра під раковиною. А біля каміна хтось явно бавився брудними шкарпетками Скайлера. Чупі стоїть посеред цього безладу з мордою, на якій читається вираз: «Я взагалі не розумію, як це сталося».

— Бачу, ти не нудьгував, — кажу, чухаючи його за вухом. — Я тебе навіть не сваритиму. Але якщо Скайлер питатиме, скажеш, що я була в ярості й дала тобі добрячої прочуханки. Домовились?

Пес гавкає один раз, цілком погоджуючись.

Я сміюся з нього. І з себе. Мене буквально розриває від емоцій — наче в мені вибухнуло сонце. Хочеться кричати, бігти, обіймати когось, ділитися цим теплом з усім світом. Але кому я розповім? Підписники мого блогу переконані, що ми зі Скайлером вже давно у стосунках. Чупі — теж слухач так собі. Його зараз більше цікавить мій шнурок, який він сприймає за змію та намагається вкусити.

— Це ненормально, — кажу вголос, щоб переконатися, що ще не втратила глузду. — Це ж просто побачення. Просто… поцілунок. То що зі мною робиться, га?

Я дістаю телефон. Палець сам знаходить потрібний контакт. Артем. Звісно. Єдина людина, якій я ще можу довіритися. Яка знає про мене всю правду 

Він бере слухавку на другому гудку.

— Ало, — промовляє, позіхаючи.

— Ти спав? — запитую, дивлячись на годинник. — Ще ж рано…

— Не спав. Я тільки-но повертаюсь з дитячого свята, — бурчить він. — Дві години гарував у костюмі Мікі-Мауса. Я страшно втомився. У мене болить голова, і я не відчуваю ніг. 

Я сміюся.

— Бідний, Міккі. Може, візьмеш кілька вихідних?

— Та ні. Грошей кіт наплакав. Беру всі замовлення підряд, — він робить паузу, потім додає, стишуючи голос до шепоту: — А у вас вдома, на хвилинку, сто тисяч лежать. Ці гроші могли б вирішити всі мої проблеми.

— Це гроші Скайлера, — відрубую. — І навіть не думай про них, чуєш?

— Та я жартую, — бурмоче він, хоча звучить не надто переконливо. — Просто… якщо він уже подарував їх тобі, то, мабуть, не розраховує на повернення. Логічно?

Я глибоко вдихаю, щоб заспокоїтись. Відчуваю, як десь у грудях починає закипати злість.

— Артеме, послухай мене уважно. Скайлер ці гроші заробив. Кожну копійку. І заробив не легше, ніж ти у своєму костюмі Мікі-Мауса.

— Він співак, Міє. Це не важка праця.

— Ти нічого про нього не знаєш! — виривається з мене. — Він, можна сказати, ріс сиротою при живих батьках. Його тато — алкоголік. Мама поїхала на заробітки і не повернулася. Він залишився сам. А коли виграв талант-шоу, його батько вкрав призові гроші й утік. Йому ніхто не допомагав. У нього не було спонсорів. Все, чого він досяг — результат його власних зусиль. 

— Серйозно? Я ніколи не чув цього.

— Ніхто не чув. — Я ходжу по кімнаті, стискаючи телефон у руці. — Він не розповідав про це публічно. Тільки мені. Розумієш? Він довірив цю інформацію лише мені. 

— Ну, вітаю, — озивається Артем уже зовсім іншим тоном. — Виходить, ти впоралася.

— З чим?

— Зі своїм завданням! Це ж бомба, Міє! Така історія — золото для видання! Проєкт, премія, кар’єрне зростання! Ви це зробила!

Мене наче вдарило струмом.

— Ти нічого не зрозумів, — кажу тихо, але голос тремтить. — Я не зможу цього робити.

— Що саме?

— Писати про нього. Я не хочу, щоб йому знову боліло. Завтра піду до Наталі — і звільнюся.

— Ти збожеволіла! — Артем уже не намагається стримувати емоції. — Це шанс усього твого життя!

— До біса цей шанс! — кричу у слухавку. — Я не зраджу його довіру. Не тепер.

На іншому кінці лінії — тиша. А потім тихе:

— Звідки така самопожертва? Відколи ти стала перейматися за його почуття?

Я видихаю.

— Відтоді, як побачила, який він насправді, — кажу. — І відтоді, як зрозуміла… що він мені не байдужий.

— Ти закохалася, — каже Артем, дещо розчаровано. Немов я не виправдала його сподівань. 

Я не відповідаю. Але моє мовчання кричить голосніше за будь-яке «так».