25.1

Ми сидимо тут до самого заходу сонця. Повітря пахне пшеницею, теплом і чимось дуже живим — тим, чого так бракує у місті. Вітер колише траву, дуб кидає на нас довгу тінь, а час… він немов сповільнюється. Ми мовчимо, але це гарне мовчання. Спокійне. Неначе все вже сказано — і словами, і поглядами.

Скайлер лежить на спині, дивиться у небо. Я сиджу біля нього. Закінчую плести вінок з конюшини. Наші руки ледь-ледь торкаються, коли ми дихаємо. 

— Я вже забула, як це — просто сидіти й нічого не робити, — кажу, зітхаючи.

— Інколи мені саме цього і не вистачає. Нікуди не поспішати, байдикувати, вільно дихати… — посміхається він, не відводячи погляду від неба. — От тільки я чомусь завжди обираю варіант “гарувати до повного виснаження”. Напевно, не можу розслабитися, бо боюсь втратити те, що маю.

— До речі, як у тебе справи з концертним графіком? Скандал вщух, квитки знову почали купляти? 

— Так. Наступного місяця починається гастрольний тур, — він повертається обличчям до мене. — П’ятнадцять міст України, а потім столиці Європи. Ти ж поїдеш зі мною? 

Мені перехоплює подих. Це запрошення — черговий доказ того, що я йому подобаюсь. Але поки що мені важко спокійно сприймати цей факт. Тому я вдаюся до перевіреного ходу — прикидаюся дурненькою:

— Не думаю, що у мене є вибір, — хмикаю. — У нашому контракті… 

— Та забий ти на контракт! — гарчить у звичній йому манері, але тепер це мене не дратує. — Ти не у рабстві, Міє. Роби, що тобі хочеться. Поїдь зі мною, якщо тобі це цікаво. 

— Гастролі, це круто. Я б хотіла, але…

— Але? 

— Це ж доведеться слухати твій спів. 

Він закочує очі та жартома штовхає мене ліктем. 

— Ти невиправна! 

Коли сонце торкається горизонту, я дивлюся на годинник і зітхаю.

— Нам час повертатися. Чупі, напевно, вже з’їв половину дивану з туги.

— Я навіть не хочу дивитися у що він перетворив наш будинок, — кидає Скайлер, починаючи збирати речі.

Наш будинок? Він дійсно сказав наш? О, Господи. Справи серйозніші, ніж мені здавалося!

Ми складаємо все у кошик і йдемо до машини. Дорогою я ще раз озираюся — поле, дуб, гойдалка. Це місце виглядає, наче сцена з фільму. Гарного романтичного кіно, яке хочеться переглядати кожного разу, коли на душі робиться сумно. Мені трохи шкода, що цей день вже закінчується.

Дорога назад проходить у приємній, невимушеній атмосфері. Музика з радіо звучить тихо, майже фоном. Я помічаю, що він спеціально обирає довший шлях, проте не подаю виду. Я так само прагну бодай трохи продовжити наше побачення. Бо складається враження, що вся ніжність та душевність розвіється, щойно ми вийдемо з автівки. 

— Я завезу тебе додому, а потім доїду до Вадима. Треба віддати йому машину. 

— А як ти повернешся? На таксі? 

— Так. 

— Може, мені краще поїхати з тобою? На випадок, якщо тебе знову атакує армія шанувальниць. 

— О, ні. Я не хочу, щоб ти мене охороняла. Сам впораюся.

Коли ми зупиняємося біля воріт, надворі вже сутеніє. Я відкриваю дверцята, але не поспішаю виходити.

— Ти знаєш… — кажу, повертаючись до нього. — Тепер це ще більше схоже на справжнє побачення.

— «Ще більше»? — піднімає брову. — А я думав, воно і є справжнім.

— Можливо, — усміхаюся куточком губ. — Але на справжньому побаченні хлопець зазвичай… цілує дівчину на прощання.

Я вимовляю це напівжартома, але слова зависають у повітрі. І вже наступної миті розумію, що сказане не залишиться без уваги.

Скайлер дивиться на мене. Його погляд повільно змінюється на зосереджений, глибокий. Напруга між нами стає відчутною, як статична електрика.

— Це виклик? — тихо питає він.

Я хочу відповісти щось дотепне, проте на думку нічого не спадає. Відкриваю рот, і знову закриваю його, немов задихаюся. 

Скайлер нахиляється до мене. Його тонкі пальці впевнено торкаються мого підборіддя. Наше дихання змішується. І все, що було навколо — радіо, ніч, світло фар — зникає.

Його губи торкаються моїх. Гаряче, ніжно, по-справжньому. Ніби минулий поцілунок був лише дегустацією, а зараз мені подали справжню, смачну страву. Емн… чи нормально порівнювати поцілунок з їжею? Може, я голодна? Ай, дідько, про що я взагалі думаю? 

Не знаю, скільки це триває. Кілька секунд, може, більше. Коли він відпускає мене, я відчуваю, як серце гупає десь аж у вухах.

— Тепер це справжнє побачення, — шепоче він, усміхаючись.

Я мовчу. Бо якщо відкрию рота, то скажу щось дурне. Наприклад, що ми занадто добре знайомі, як для першого побачення. Тому його можна вважати третім або, навіть, п’ятим. А на п’ятому побаченні я зазвичай дозволяю собі набагато більше, аніж просто невинний поцілунок. 

Як добре, що я цього не кажу.