Глава 25

Мія 

Мене мучить совість. І що гірше — я на це заслужила. Скайлер довіряє мені. Ділиться спогадами, усміхається по-справжньому. Дивиться на мене так, ніби я людина, якій він довіряє. І що роблю я у відповідь? Брешу.

Сиджу на ковдрі, обережно кручу у пальцях полуницю й відчуваю, як десь всередині все стискається від сорому. У кишені мій телефон, на якому досі десятки непрочитаних повідомлень від Наталі. І кожне з них нагадує: я не просто дівчина, з якою він їде на пікнік. Я шпигунка. Людина, що мала б стежити за ним, збирати деталі, продавати правду — чи навіть напівправду — в обмін на кар’єру.

Але зараз… я не можу навіть глянути йому в очі. Він, цей самовпевнений егоїст, який колись доводив мене до сказу своєю зарозумілістю, зараз поводиться інакше. Щирий. Простий. Майже домашній. Він незграбно намагається розкласти їжу, і частина вмісту кошика падає просто на траву.

— Тепер цей сир став ще більш вишуканим, — каже він, нахиляючись, щоб підняти шматок. — З травами і мурахами. 

Я не стримую сміху. І це найгірше — мені смішно, мені добре. Я відчуваю, що починаю тонути в цьому відчутті — у його голосі, у його невдалих намаганнях залишатися ідеальним, у цій тиші навколо. І водночас мене роздирає думка: він не знає, ким я є насправді. Якщо він дізнається — кінець. Не лише мені. Йому теж. Його довіра, його спокій — все зруйнується.

Я опускаю погляд, щоб не зустрічатися з ним очима. Мені хочеться зізнатися. Прямо зараз. Пояснити, чому я поруч, навіщо це все починалося. Але губи не слухаються. Бо я боюся, що якщо скажу правду — втрачу цей момент. Втрачу його.

Він піднімає келих із мінеральною водою і каже:

— За наш перше побачення. Без скандалів, без криків і, на щастя, без Чупакабри.

Я усміхаюся, торкаюся його келиха своїм.

— Але Чупі був би у захваті, якби опинився в такому місці… — промовляю, перш ніж зробити ковток.

— Поїде з нами наступного разу. 

Наступного разу? Тобто він хоче повторити? Невже він дійсно налаштований зустрічатися зі мною по-справжньому? Він закохався? А я? Я ж не планувала…

Ми гріємось на сонці. Розмовляємо про всякі дурниці. Мені тут так добре, що на якісь короткі моменти я навіть забуваю, де ми і хто ми. Просто день, поле, теплий вітер і він поруч.

— Знаєш, — спираюся спиною на дерево, — у мене колись була подібна гойдалка. Тільки не така красива і міцна. Ми зробити її власноруч з мотузки й старої шини, яку Артем викрав у сусіда.

Скайлер піднімає брову, зацікавлений.

— Викрав?

— Ну… позичив без дозволу. Ми були впевнені, що ця шина сусіду вже не знадобиться. Прив’язали її до мотузки, а мотузку до яблуні й каталися. От тільки… коли сусід це помітив…

— Виявилося, що шина йому таки потрібна? 

— Так, — хмикаю. — Виявилося, що то була зимова гума, яку він планував ставити на автівку, коли прийде сезон. А ми ще й розмалювали її… Він ще дві зими їздив по селу з малюнками на одному колесі…

Скайлер сміється. Справжнім, глибоким сміхом, який розкочується луною по полю. Він навіть нахиляється вперед, притримуючи живіт.

— О Боже, я це уявив! Вам тоді не дісталося від батьків? 

— Ну… Мої батьки мене не сварили, бо у цей час тато був у лікарні, а маму настільки виснажила його хвороба, що вона просто не мала сил на наші з Артемом пригоди. А ось батьки Артема насварили нас капітально… Про власну гойдалку ми більше й не мріяли.

— А для мене ця гойдалка — єдиний шматочок минулого, який не боляче згадувати, — каже Скайлер, не відводячи погляду від ланцюгів.

Я мовчу. Вітер грається краєм ковдри, а у повітрі важчає тиша.

— Потім він почав пити, — продовжує Скайлер, набравшись сміливості. — Спершу просто після роботи, потім — замість роботи. Ми жили небагато, а з часом зовсім збідніли. Мама намагалася нас витягнути, поїхала в Іспанію на заробітки. Казала, що повернеться, коли стане на ноги. І… — він гірко всміхається. — Стала. Тільки повертатися передумала.

Я відчуваю, як щось стискає мені горло.

— Вийшла заміж за іншого. Отримала громадянство, — додає він спокійно, але цей спокій фальшивий. — Я навіть не злився тоді. Просто… перестав чекати.

— А ти залишився з батьком? — питаю пошепки.

— Так. І намагався вдавати, що у нас все нормально. Бо якби хтось дізнався, що він п’є, мене б відправили у дитбудинок. Тому я брехав… Навчився піклуватися про себе і про нього. Вигадував відмазки для вчителів, коли він не приходив на батьківські збори. Прикривав перед сусідами.

Він говорить рівно, але я бачу, як напружуються м’язи на його щелепі. Це не просто історія — це шрам, який ще не зажив.

— А потім, — зітхає він, — я пішов на “Голос країни”. Хотів вирватися з того болота. Довести собі… хоча ні. Кому я брешу? Я хотів довести мамі, що чогось вартий і що вона даремно покинула мене. 

— Ти не мав… — хочу додати я, але Скайлер мене перебиває. 

— Я знаю. Тепер, коли вже дорослий. А тоді був підлітком. Мені здавалося, що мама почне пишатися мною, зрозуміє свою помилку та забере мене до себе… У мене була шалена мотивація, тому я і виграв. А оскільки на той момент був ще неповнолітній, призові гроші оформили на батька. Їх мало б вистачити, щоб розкрутити мене, записати перший альбом, почати кар’єру. Але він… — голос зривається. — Він просто забрав практично усе. Залишив мені десяту частину і зник.

Скайлер замовкає, дивиться кудись у поле. Сонце вже хилиться до обрію, і його профіль освітлюється м’яким золотим світлом.

— Мені довелося починати з нуля, — каже після паузи. — Без грошей, без підтримки. Тільки з тим, що вмів співати. І це, мабуть, єдине, що мене тоді врятувало.

Я відчуваю, болючий комок у грудях. Хочу підбадьорити його, але всі слова здаються недоречними.

— Вибач, — додає він, наче згадав, що я поруч. — Не знаю, навіщо все це розповідаю. Побачення ж. Мав би жартувати, а я нав’язую тобі сімейну драму.