24.1

Я відкриваю дверцята, галантно допомагаю Мії сісти в машину. Намагаюся виглядати так, ніби все розплановано до дрібниць. Типу я ідеальний хлопець, який знає, що робить, куди їде, і навіть не хвилюється.

Якби ж воно так і було. 

Насправді я нервую, ніби зібрався виступати перед армією критиків із ложкою замість мікрофона. Навіть на нацвідборі на Євробачення так не хвилювався! Пітніють долоні, серце тарабанить, а думка «де ми, чорт забирай, маємо зупинитися?» гризе мій мозок, як бобер електричний кабель.

Я вмикаю двигун, підспівую пісні по радіо, щоб заглушити свої панічні думки. Повільно виїжджаю з двору. Кручу кермо з показною впевненістю. Мія сидить поруч, спостерігає краєм ока. І, звісно ж, бачить усе, що я намагаюся приховати.

— Ти трохи… напружений, — каже вона, нахилившись до мене.

— Я? Ні, зовсім ні, — відповідаю занадто швидко.

— Ага, — хитає головою. — Ти навіть не помітив, що вже втретє проїхав один і той самий поворот.

Я кидаю погляд у дзеркало заднього виду — і точно. Ми щойно знову минули супермаркет.

— Це такий маршрут, — бурмочу, щоб виглядати переконливо.

— Який такий?

— Я просто… Ну, знаєш, перевіряю… трафік. І дивлюся чи за нами не стежать. 

— Ще одне коло, і за нами точно почнуть стежити, — зауважує вона, намагаючись приховати посмішку. — Поліцейські. Вони подумають, що за кермом неадекват. 

— Міє, у мене все під контролем. Заспокойся. 

 — Добре… Як скажеш, — починає сміятися. Але цей сміх не злий, не насмішкуватий. Він щирий, теплий, наче різдвяні дзвіночки.

Я намагаюся не посміхатись у відповідь, але, здається, м’язи на обличчі мене не слухаються. Ще кілька хвилин ми мовчимо. Я все ще без остаточного пункту призначення, зате з хорошим настроєм.

Аж раптом у моїй голові спалахує ідея. Одне місце. Забуте, тихе, особливе.

Місце, куди я не приводив нікого. Навіть себе самого останнім часом.

— Знаю, куди ми поїдемо, — кажу нарешті.

— Ще одне коло повз супермаркет? — підколює вона. — Я не проти… Але проблема у тому, що мене вже починає захитувати.

— Потерпи, тут недалеко, — відповідаю та звертаю на шосе, що веде за межі міста. 

Асфальт змінюється на вузьку дорогу, з обох боків порослу диким чебрецем і ромашками. Пізніше — на вузьку стежку між золотими пшеничними полями. Мія визирає у вікно, опустивши скло.

— Ого… — тихо каже вона. — Тут так красиво… Мені подобається. 

Я радий. Щиро радий. Бо це не просто глушина. Це місце, з яким пов’язані щасливі спогади про моє дитинство. А їх, між іншим, було не так і багато. 

Ми піднімаємося на пагорб та виходимо з машини. Перед нами відкривається вид, який з роками зовсім не змінився. Блакитне і жовте полотна.  Небо —  таке чисте, що здається, ніби його можна торкнутися. Пшениця — коливається від легкого вітру, шелестить, як тиха мелодія, яку не можна записати. А біля нас старий дуб. Могутній, із широкою кроною, що дає прохолодний затінок навіть у спеку.

І гойдалка. Поржавілий від часу, тонкий ланцюг та дерев’яне сидіння, на якому я колись видряпав свої ініціали.

Я зупиняюся. Декілька секунд просто дивлюся на дерево. У горлі стає сухо.

— Тут? — питає Мія, роззираючись. 

— Так, — киваю. — Це саме те місце. 

Я підходжу ближче, кладу долоню на стовбур дуба. Шорстка кора. Відчуття знайоме до болю. Той самий запах — трохи вологи, трохи гарячої землі… трохи дитинства.

— Колись я жив неподалік, — кажу неочікувано навіть для себе. — Ми приходили сюди з батьком. Він зробив цю гойдалку.

— Справді? — Мія дивиться на мене, і в її очах спалахує цікавість. — Вона досі міцна. Гарна робота.

— Тоді він ще не пив, — додаю тихо. — Це було… до того, як усе пішло шкереберть.

Я замовкаю, прикусивши язик. Напевно згадки про непутящих батьків — погана тема для розмови на першому побаченні. 

Мія сідає на гойдалку, злегка відштовхується носками від землі.

— Якщо чесно, не уявляла, що в тебе є таке місце. Маю на увазі… душевне. Без пафосу. 

— У кожного має бути місце, де його ніхто не чіпає, — кажу, спостерігаючи, як вітер грає її волоссям.

— І ти вирішив поділитися ним зі мною? — здіймає брови.

Я знизую плечима.

— Ну, ти ж не схожа на журналістку, яка продасть цю історію у пресу, — сміюся. — Тому я можу бути впевненим, що воно так і залишиться таємним.

Мія чомусь важко зітхає. Зістрибує з гойдалки та береться розстеляти ковдру на траві. Вона уникає мого погляду. Напевно, усвідомила, що ми тут лише у двох і теж почала хвилюватися.  

А я дивлюся на неї й думаю: якщо це сон, то не хочу прокидатися.