Глава 24

Я вже й забув наскільки відповідальною справою є побачення. Виявляється, треба стільки всього продумати… а я цього не вмію. Не пам’ятаю, коли востаннє був на справжньому побаченні. Тобто, я зустрічався з дівчатами, проте ніколи не боявся розчарувати їх. Всі вони були готові застрибнути до мене у ліжко ще з першої зустрічі. А щось серйозніше за це мене й не цікавило. 

З Мією все інакше. Вона вийняток із правил. Мій головний біль, і водночас потужне джерело ендорфінів у крові. 

Вирішую не ризикувати, й довірити організацію Вадиму. Виходжу на вулицю, щоб нашу розмову точно не почула Мія, і телефоную йому. 

— Що сталося? — питає він, щойно бере слухавку. — Я неподалік, скоро буду. 

— Чому ти відразу думаєш, що сталася якась біда?

— Бо занадто добре знаю тебе.

— Тобі пощастило, що у мене гарний настрій, і я вдам, наче не почув цього. 

— Гарний настрій? З якого це дива? 

— З такого, що я йду на побачення. Власне, тому і телефоную.

Вадим мовчить. Ніяк не реагує. 

— Ало? Ти тут? — перевіряю чи не перервався зв’язок. 

— Так, — нарешті озивається. — Слухай, Скайлере, ти ж знаєш, що поки Мія вдає твою дівчину, тобі не можна ходити на побачення з іншими. Навіщо провокувати пресу на ще один скандал?

— Не буде ніякого скандалу. Я йду на побачення з Мією, — сповіщаю йому, неабияк пишаючись собою.

Чується його полегшений видих. 

— Фух, — сміється. — А я було подумав про справжнє побачення. 

Ще один! Вони що, змовилися? 

— Це і є справжнє побачення, — проціджую крізь зуби. — Справжнє побачення з Мією. Я запросив її. 

— І вона погодилась? 

— А тебе це дивує?

— Так. 

Він мене страшенно дратує! А час-то йде. Замість цих балачок ми давно мали перейти до справи. 

— Коротше. Мені треба, щоб ти все круто організував. Ну розумієш… червоний строкатий плед, кошик з делікатесами, місце з гарним краєвидом. Як у фільмах. І часу у тебе не так багато. Тож давай, не зволікай та берися за роботу!

— Якщо я все це організую, то що мені завадить самому запросити Мію на побачення?

— Загроза звільнення, — гарчу. — То ти мені не допоможеш?

— Я можу тобі допомогти, але не робитиму все за тебе! Якщо ти хочеш вразити дівчину, то повинен докласти зусиль, а не привезти її на все готове. Якби це стосувалося піару — я б допомагав. Але своє особисте життя влаштовуй сам. Я — асистент співака, а не сваха. 

— Он який ти… Я це запам’ятав! Попросиш у мене позачерговий вихідний чи…

— У мене вже пів року не було вихідних. 

— Наступні пів теж не буде! — видихаю, намагаючись заспокоїти своє обурення. — Ти хоча б машину мені позичиш? Мені ж навіть немає на чому за місто виїхати.

— Так. Машину я тобі позичу. Але на цьому все. 

— Постав її біля воріт. Ключі залиш у поштовій скриньці! І краще не показуйся мені на очі, бо я щось недуже хочу тебе бачити. 

— Добре. 

Я кладу слухавку. Ну і навіщо мені цей асистент, якщо він відмовляється допомагати?! Все робити самому…

Починаю бігати по дому, як божевільний. Дивлюся навколо. Пікнік… Що для цього треба? 

Плед — є. Точніше, тепла ковдра з гостьової кімнати, якою ще ніхто ні разу не користувався. Заодно і подушку прихоплю. Хай буде. 

Далі — їжа. Йду на кухню. Відкриваю холодильник і кілька секунд просто дивлюся всередину, наче сподіваюся, що там раптом з’явиться кошик із делікатесами. Замість цього бачу половину лимона, три яйця, шматок сиру, банку з оливками й залишки моїх саморобних оладків. 

— Романтика, — бурмочу. — Просто суцільна романтика.

Починаю імпровізувати. Сир — ріжу кубиками, кладу у контейнер. Оливки — туди ж. До цього додаю шматочок багета (сухий, але можна вдати, що так і задумано), кілька полуниць, які ледве дихають, і яблуко — хоч щось свіже. Думаю, варто додати вино, але потім згадую, що я за кермом, а Мія навряд чи питиме сама.

У результаті беру пляшку газованої води з лимоном і вирішую, що це навіть краще. Здоровіше.

Погляд падає на термос — можна заварити гарячого чаю на випадок, якщо ми замерзнемо. Вже кидаю його на купу до інших речей, і тільки потім усвідомлюю, що навряд чи ми замерзнемо у сорокаградусну спеку. 

Згадую, що на пікніках зазвичай сидять красиво. Отже, треба щось «декоративне».
Беру вазу без квітів (можна назбирати польових), кілька свічок з камінної полиці й навіть декоративну гітару, яку колись подарували фанати.

Потім — столові прибори. Довго шукаю, не знаходжу однакових виделок, тому кладу три різні. Додаю лляні серветки, які лежали у шухляді кухонного столу, чекаючи нагоди стати прикрасою сервірованого столу на званій вечері. Пікнік — то пікнік, але настрій має бути святковим.

Врешті збираю все це в кошик і дивлюся на результат. Виглядає, як апокаліпсис із Pinterest. І водночас… навіть симпатично.

— Таке враження, що ми переїжджаємо, — чується голос Мії. 

Вона стоїть позаду мене, з недовірою дивиться на результат моїх зборів. Чупі теж вирішив допомогти, і до всього цього додав свою іграшку та смердючий бичачий хвіст, який мені впарили у зоомагазині під видом смаколика для собак. 

Я обертаюся та дивлюсь на неї (на Мію, а не на купу мотлоху). Вона виглядає… приголомшливо. Світлі шорти, які відкривають засмаглі коліна. Вільна сорочка кольору молока із закоченими рукавами. Волосся зібране у недбалий хвіст — кілька пасм вибилися і м’яко падають на обличчя. На зап’ясті — браслет із мушель, який я раніше не бачив. А на ногах — кеди, у яких вона була взута у десь свого прибуття у мій дім. 

Жодного блиску, жодного глянцю — і при цьому я не можу відвести погляду. Від моїх недоречних почуттів до неї у мене настільки поплавився мозок, я б захоплювався її виглядом навіть, якби вона знову одягнула піжаму. 

— Щось не так? — питає, оглядаючи себе. 

— Ні-ні! Все чудово. 

Якраз чується звук гальм біля воріт. Я чекаю кілька хвилин, аби переконатися що Вадим точно пішов. Потім беру своє барахло та прямую до машини.