23.1

Мія підіймає погляд, і я вже готуюсь до її реакції. Це буде одне з двох: або різка відмова, або роздратовано-іронічний сміх, у якому їй немає рівних. Затамовую подих, щоб почути вердикт. 

Натомість вона преспокійно киває:

— Гаразд.

— Що? — не одразу вірю власним вухам.

— Побачення, так побачення, — повторює спокійно, злегка знизуючи плечима. — Тільки мені треба переодягнутися і помити голову. Хвилин двадцять буде достатньо. 

Я кліпаю. Мені реально здається, що я сплю. Вона погодилася. Без скандалу, без сарказму, без торгу. Наче це не перше наше побачення, а буденна справа. 

— Е-е… ну… чудово, — видихаю. 

Вона вже збирається йти, але раптом зупиняється, обертається через плече:

— Тільки скажи, куди ми підемо? 

— Ще не вирішив, — чесно зізнаюся.

— Можемо обрати якийсь заклад зі списку тих, що давала Каріна. Вона створила рейтинг кафе та ресторанів, які нам бажано відвідати, щоб засвітитися на публіці, — її очі спалахують цікавістю. — Я вже дослідила той список. Мені найбільше сподобався варіант ресторану на даху хмарочоса. Це масштабно, у твоєму стилі. А ще там чудовий краєвид, кава, десерти… І, головне, багато людей з твого кола. 

А… ось воно що. У моїй голові нарешті складається пазл. Вона думає, що це — частина нашої фіктивної історії. Що “побачення” — чергова забаганка піарників. 

Тепло, яке тільки-но вирувало всередині мене, миттєво гасне. Наче хтось облив мене холодною водою. Я опускаю погляд, щоб не видати розчарування. Намагаюсь не втрачати мужності. 

— Взагалі-то, я мав на меті інше… Піти туди, де взагалі немає людей, — кажу спокійно, наскільки тільки здатен. — Без камер. Без фанатів. І без блогу. Ну… типу… тільки ти і я.

Мія завмирає. Її очі повільно розширюються, губи ледь розтуляються. У її погляді, нарешті видніється розуміння. 

— Ти… маєш на увазі… — починає, але голос зривається. Вона ковтає слину. Дивиться у вікно, ніби намагається придумати спосіб втекти. —  Справжнє побачення? Ти серйозно?

— А схоже, що я жартую? — шиплю, бо всередині вже все кипить. 

Вона розгублена. Ще більше, ніж я. Її щоки рожевіють. Пальці нервово чіпляються за край футболки. Вона починає гладити по голові Чупі, щоб чимось зайняти руки, але робить це так активно, що бідний пес ризикує залишитися лисим. 

— Справжнє побачення… — повторює пошепки. І вдруге це звучить ще більш абсурдно. Наче я запропонував цілковиту нісенітницю. 

— Ну то ти згодна чи ні?! Просто скажи!

Вона мовчить. Довго. Занадто довго.

Стоїть посеред кімнати, як на роздоріжжі — між «так» і «пішов ти до дідька». А я тим часом встигаю пошкодувати, що взагалі відкрив рота. 

Занадто поспішив. 

Ну звісно.

Хто у здоровому глузді погодиться на побачення з людиною, яка ще тиждень тому доводила тебе до сказу? 

— Забудь, — відмахуюсь, щосили ховаючи розчарування під байдужим тоном. — То я пожартував. Просто хотів побачити твою реакцію…

— І як тобі моя реакція? — питає Мія. 

— О, ти була такою смішною! Почервоніла, захвилювалася… Ти б себе бачила! Сміх та й годі!

Розвертаюся, йду до сходів. 

— Скайлере! — її голос лунає за спиною.

Я зупиняюся, повільно обертаюсь. 

Вона стоїть, схрестивши руки на грудях. Але тепер у її погляді — впевненість.

— Не обов’язково прикидатися ідіотом кожен раз, коли хвилюєшся, — ледь помітно посміхається. — Ніхто тебе за це не засудить. 

Я хочу заперечити, але розумію, що це тільки погіршить моє становище. 

— Давай просто забудемо, — ледь не благаю. — Вдамо, наче я нічого не казав, а ти — не чула.

— Тобто пропозиція побачення вже не актуальна? — хитро примружується.  — Шкода, бо я хотіла погодитися. 

— Правда?!

— Так, — киває. 

Посмішка сама пробивається крізь мою розгубленість. Ще хвилину тому я був готовий сховатись у студії та не виходити звідти до кінця тижня. А тепер відчуваю, незвичний прилив сил та жагу до життя. Ну і як пояснити ці американські гірки настрою? Напевно, скажу Вадиму, щоб відновив мої сеанси з психотерапевтом. 

— То мені збиратися? — питає Мія.

— Так! Одягни щось зручне. У нас буде пікнік. В особливому місці, — у голові відразу виникає ідея.

— Де саме?

— Побачиш, — кидаю коротко. — Сюрприз.

— Гаразд…

Вона йде у свою спальню, а я лише за хвилину усвідомлюю, що досі стою на сходах. Чорт забирай! У мене немає часу на це зависання. Треба все організувати.