Глава 23

Скайлер

От і маю те, чого боявся. Закохався. Як? Коли? У яку мить це сталося? Я ж точно пам’ятаю, що план був простий: не прив’язуватись, не вплутуватись у нові проблеми, не підпускати її надто близько. А тепер от — стою перед дзеркалом, дивлюся на себе і бачу ідіота, який учора поцілував не дівчину, а частину своєї піар-компанії. Не подругу, не сусідкою, не знайому. Вона — моя наймана працівниця. Я — її начальник. Стосунки між нами неможливі й навіть протизаконні. Сподіваюсь, вона не подасть до суду за домагання на робочому місці…

Навіщо я це зробив? І головне, що тепер буде?

Коли я поруч із нею, у мене відмовляє логіка. Вона каже щось зовсім буденне, а я ловлю себе на тому, що посміхаюся. Вона дратує мене — я хочу обійняти її. Це не схоже на мою поведінку. Я себе не впізнаю. Всі мої минулі стосунки рухалися у стабільному, простому алгоритмі: флірт, хімія, кінець. А тут… мої думки, наче потрапили в якийсь лабіринт, де немає ні входу, ні виходу. 

Чорт. Я — дорослий чоловік. Зірка. Музикант. А поводжуся як школяр, що вперше зізнався у симпатії. Якщо поцілунок взагалі можна вважати зізнанням. 

Я прокинувся занадто рано. Через це час тягнеться надто повільно. Тиша в домі неприродна — навіть пес десь подівся. Я перевірив басейн — він не втопився, а це найголовніше. Навіть, якщо втік, то повернеться, коли зголодніє. 

Я спускаюся на кухню, але Мії немає. Може, образилась після вчорашнього? Може, втекла, поки я спав? Від самої цієї думки десь у грудях щось боляче смикає.

— Та годі, — бурчу сам до себе. — Просто вирішила виспатись. Не драматизуй.

Щоб не з’їхати з глузду і втекти від власних думок, відкриваю холодильник. Доїдаю все, що Мія готувала учора. Потім усвідомлюю, що для неї самої нічого не залишилося.

Не проблема. Я сам приготую для неї сніданок. Власноруч! Якщо вже вона вміє мене дивувати, то чому б і мені не спробувати зробити щось подібне?

Через двадцять хвилин кухня виглядає так, ніби по ній пройшовся харчовий ураган. Борошно на стільницях, крапля тіста на стелі (як воно туди долетіло — загадка), на плиті шкварчить дивна субстанція, що лише віддалено нагадує оладки. Але запах! О, запах приголомшливий — теплий, домашній, справжній. Якщо не їстиме, то нехай хоча б понюхає. 

У мене вкрай рідко з’являється натхнення готувати. Я розумію, що просто зобов’язаний поділитися цим натхненням зі своїми фанатами. Дістаю телефон і знімаю коротке відео для сторіз.

— Доброго ранку, світ. Це ваш Скайлер, і сьогодні я… готую. Так, власноруч. Для Мії. Тримайте кулачки, щоб вона спробувала це, і не кинула мене.

Ставлю смайлик і додаю хештег #Не намагайтесь повторити це вдома.

Сиджу за столом, дивлюся на тарілку з тим, що важко назвати оладками. Вони всі  різної форми і нагадують засохлий віск розплавленої свічки. Та все одно, я задоволений собою. Головне ж увага, правильно? Мія зрозуміє, що я хотів зробити їй приємне. 

А щоб їй було ще приємніше, я вирішую додати останній штрих. 

Беру вазу, у якій стояли соняшники. Йду у садок та зрізаю квіти з усіх квітучих кущів. Виходить мікс. Яскравий, як і сама Мія. Ставлю квіти біля тарілки з оладками. Проганяю бджолу, якій не дав дозбирати нектар. Я дивлюся на все це й усміхаюся сам до себе. Ну який же миленький. Аж блювати хочеться. Здається, через Мію я втрачаю свою особистість. 

Чи навпаки повертаю її. Позбавляюся колючок, які роками так старанно нарощував. 

Двері прочиняються, і в будинок влітають вони — Мія і Чупакабра. Пес одразу кидається до миски з водою, наче щойно перетнув пустелю, а Мія зупиняється на порозі. Задихана, рум’яна, з розтріпаним волоссям і блиском в очах.

— Ти… бігала? — запитую, навіть не намагаючись приховати здивування. 

— Ага, — усміхається вона, витираючи піт із чола. — Вирішила займатися спортом.

— Без мене? — автоматично виривається в мене.

Вона сміється.

— Ти ще спав. Не хотіла будити. Мені Чупі склав компанію.

— Але чого це раптом тебе потягнуло на спорт? Для контенту? 

Вона хитає головою, намагаючись не зустрічатися зі мною поглядом.

— Просто… — каже, і в голосі чути ніяковість. — Я подумала, що мені не завадило б трохи привести себе у форму.

— У форму? — перепитую, повністю розвертаючись до неї. — Ти жартуєш?

Вона знизує плечима, опускає очі.

— Ну, ти сам казав… що мені варто схуднути. Чи вже забув, скільки саркастичних зауважень відпустив у мій бік? 

Я застиг. Слова ріжуть, як лезо. Я ж і справді ляпав щось подібне. Тоді мені здавалося, що це дотепно і весело.

А вона запам’ятала..

— Навіщо ти мене, дебіла, слухала? Міє… — видихаю, роблячи крок ближче. — Я поводився… негарно. Я не знаю, навіщо сказав це. Точно не мав на увазі, що з тобою щось не так. Хочеш, вважай це моїми внутрішніми комплексами. Хочеш — дурістю. Але, будь ласка, не бери близько до серця. 

Вона мовчить, грається з пасмом волосся.

— Та все гаразд. Справа не тільки у цьому, — каже, але голос зрадницьки тремтить. — Просто… я перестала подобатися собі. Біля тебе я здаюся слонихою. 

— Це не тому що, ти товста! А тому що я худий! Давай я просто наберу вагу, і ми досягнемо гармонії. Скільки треба? Десять? Двадцять кілограмів? Я просто зараз почну… У мене навіть оладки є, — показую на стіл. 

— Я ж не готувала оладків, — дивується вона. — Ще й таких потворних. Де ти їх узяв?

— Сам приготував. 

— О… — вона торкається губ пальцями, щоб з них не вилетіло ще якесь зауваження стосовно моїх кулінарних здібностей. Підходить ближче, вдихає аромат. — Пахне непогано.

— А смакує ще краще, — підморгую. — Давай. Скуштуй хоч один!

Відрізаю шматочок, наколюю на виделку та підношу до її рота. Ледь не танцюю від радості, коли вона починає жувати. 

— Неочікувано, — промовляє Мія. — Це навіть їстівне!

— «Їстівне»? — посмішка сповзає з мого обличчя. — Ти не могла дібрати кращого епітета? Їстівне…