22.1

Вода свіжа і водночас ніжна — те, що треба після виснажливого дня. Ми зі Скайлером ганяємось за Чупі, який крутиться між нами: то пірнає, як волохата косатка, то намагається вкусити струмінь води. Коли краплі потрапляюсь йому у ніс, він починає чхати, але вилазити на сушу все одно відмовляється. 

Скайлер сміється так щиро! Мені навіть важко повірити, що це той самий вічно незадоволений буркотун. Він хлюпає воду мені на голову, я роблю те ж саме у відповідь і плину від нього.

— Нікуди ти не втечеш, — каже, ловлячи мене за руку і притягуючи до себе.

— Сам напросився, — попереджаю, спрямовуючи долонями чергову саморобну хвилю просто йому в обличчя.

Вода навколо нас збурюється. Дрібні кола розходяться по поверхні. Світло від ламп блимає на бризках, ніби у повітрі літають крихітні зірки. Ми сміємося, дуріємо. Геть забуваємо, що ми дорослі з купою проблем та обов’язків. 

Згодом я починаю помічати, що Скайлер дивиться на мене якось… дивно. Спершу думаю, наче у мене розмазалася туш. Чи, може, до обличчя прилипла собача шерсть. Але ні. Він продовжує дивитися на мене навіть після того, як я вмиваюся. Це починає дратувати.

— Що? — питаю, не витримавши. 

— Нічого, — хрипло відповідає Скайлер і нарешті відводить погляд.

— Та ну! Я ж бачу, що щось не так. Говори вже, чому ти витріщаєшся, як сова на ліхтар?

Він прикриває обличчя рукою, але куточки губ зрадливо сіпаються.

— Просто… — зітхає. — Більше не купайся у піжамі. Тобто… ні з ким окрім мене. 

— Чому? — насуплююсь. 

Він лише киває кудись нижче. І от тоді я опускаю очі.

Моя біла футболка. Повністю мокра. 

Прозора, як скло.

О, Боже милостивий.

Я видаю звук, схожий на волання кита. Моментально хапаюся руками за груди, намагаючись прикрити все, що тепер ясно видно навіть із космосу.

— І ти, — задихаюся від обурення, — увесь час мовчав?! Просто дивився?!

— Спершу я намагався не дивитися! — захищається він, але усмішка його зраджує. — Але не вийшло.

— Ну звісно! — я відступаю до сходів. — Брехун!

— Я просто не знав, як сказати! Ну не існує ввічливого способу повідомити дівчині, що її соски готові виколоти мені очі!

— Міг би хоча б натякнути! — бурчу, вже піднімаючись із води. 

— Навіщо? Мене все влаштовувало…

Я вириваюсь із басейну. Обтрушуюсь, тремчу від холоду і злості. Позаду ще чути його сміх — спершу тихий, а потім зовсім безконтрольний.

— Козел! — кричу через плече. 

— Називай мене, як захочеш, — відповідає він крізь сміх, — але визнай: вечір став куди веселішим!

Я почергово прикриваю руками всі свої інтимні місця. Виглядає це доволі безглуздо. Нічна прохолода обпікає шкіру, але сором пече ще гірше. 

Позаду чути сплеск води.

Я різко обертаюся.

Спершу Чупі, а потім і Скайлер виходить із басейну. Навіть зараз, коли я ладна його вбити, маю визнати, що він виглядає розкішно. Ніби у реальному часі знімається у ролику реклами гелю для душу.

— Не йди за мною! — вигукую.

Він не відповідає. Хапає рушник та несе його мені. 

— Не наближайся! — гарчу. 

— Я просто хочу вибачитись. І сказати… все, що я встиг побачити, було красивим. 

Я моргаю.

— Ти знущаєшся?

— Ні, — спокійно відповідає він. — Це правда. 

Ми стоїмо один навпроти одного — він, мокрий і розслаблений, я — вся скута, сердита, з розпатланим волоссям і прилиплою до тіла піжамою. Між нами кілька кроків, кілька недомовленостей і безодня напруги.

Я бачу, як у нього змінюється погляд — з насмішкуватого на той, який не потребує слів. Здається, він теж відчуває цю дурну, незручну паузу. І хоч я маю відступити, чимдуж сховатися у своїй спальні, я не зрушую з місця. 

Скайлер робить ще один крок до мене. Повільно, без поспіху, наче перевіряє, наскільки близько я готова підпустити його. 

— Що ти задумав?.. — шепочу, хоча на підсвідомості знаю відповідь. І, чорт забирай, вона мені подобається. 

— Те, через що ти знову будеш сваритися, — каже він.

Швидше, ніж я встигаю щось відповісти, Скайлер нахиляється. Спершу повільно, ніби стримує себе, але за мить набирається сміливості. Бере моє обличчя у долоні й торкається моїх губ своїми.

Поцілунок виходить неідеальний. Занадто раптовий, занадто гарячий, трохи безладний —  як і все між нами. Його пальці, як завжди холодні, але губи гарячі. Напруга у моєму тілі повільно тане. Думки розлітаються, наче перелякані пташки.

Я не знаю, хто перший відступає. Лише відчуваю, як шалено б’ється моє серце.

Він теж виглядає збентеженим — розкуйовджене волосся, вологі вії, трохи розгублений погляд.

— Це… — починаю, але кожне слово застрягає у горлі. — Це не входить у наш контракт…

Він усміхається краєм губ.

— Я можу попросити Каріну додати ще кілька пунктів. 

— Кілька? Що окрім поцілунків? 

Скайлер знизує плечима. 

— Побачиш… — подає мені рушник і зникає, підіймаючись сходами на другий поверх.