Глава 22

Якби таргани у моїй голові не псували все враження, то цю ніч можна було б назвати найгарнішою за все літо. Повітря тепле, спокійне, пахне квітами. Небо всіяне зірками. Басейн підсвічується м’яким блакитним світлом, а вода здається гладенькою, як скло. 

Я виходжу надвір, ніяково складаючи руки на грудях. Все ще намагаюся вигадати пояснення своїй зміні настрою, але нічого не виходить. Тихенько сідаю на шезлонг.  Підгинаю ноги, намагаюся злитися з тінню. 

Скайлер уже у воді. Легко, насолоджуючись кожним рухом, пливе до середини басейну. Він помічає мене. Підпливає ближче і спирається на край басейну. Вода стікає з плечей, блищить на шкірі. Якимсь дивним чином йому вдається виглядати неперевершено навіть з мокрим, прилиплим до чола волоссям.

— Ти чого не у купальнику? — його голос звучить спокійно, але з легкою насмішкою. 

— Просто… — я ковтаю повітря, опускаю погляд. — Раптом усвідомила, наскільки втомилася. Може, іншим разом…

Він не відводить очей. У цей момент мені здається, що він бачить мене наскрізь.

— Справді? — питає повільно. — Чи, може, соромишся?

— Зовсім ні, — відповідаю занадто швидко.

— Ти ж забула, що я вже бачив тебе у купальнику, — він усміхається куточками губ. — Тоді тобі не було соромно.

Я відчуваю, як щоки спалахують. Ховаю погляд, роблю вигляд, що розглядаю воду.

— Тоді було інше.

— Що саме інше?

— Все, — кажу, і голос ледь не зривається.

Скайлер мовчить, але погляд не відводить. І від цього стає ще важче дихати. Не можу зрозуміти, відколи моє тіло так дивно реагує на його присутність? Мені було куди комфортніше, коли між нами вирувала неприязнь. 

— Знаєш, я не розумію, — каже Скайлер, відштовхуючись від бортика. На його обличчі хитра усмішка, від якої мені хочеться або провалитися крізь землю, або… вкусити його за щоку. — Ти ж сама запропонувала поплавати. 

— А потім передумала, — намагаюся зберегти гідність, але голос звучить якось не дуже переконливо. — Згадала, як довго сушити волосся…

— Ага, звісно, — він хмикає. 

— Мені й тут доволі зручно. 

Скайлер схиляє голову, в його очах грає насмішка.

— Між іншим, я вважаю, що твій купальник — це найкраща покупка за останній рік.

Я стримую зітхання.

— Тепер він мені не подобається. 

— Серйозно? — він здіймає брови. Дивується, але без роздратування. Наче грається зі мною. — Чому? 

— Бо занадто відкритий. Він непристойний. 

Скайлер сміється. Тихо, але щиро. І я не розумію, що мене дратує більше — його сміх чи те, що цей звук чомусь змушує мене посміхатися у відповідь.

— Маячня, — закочує очі так демонстративно, що я ледь стримую сміх. — Та якщо ти раптом почала соромитись свого купальника, то плавай у піжамі. Я дозволяю.

— У піжамі?! — здіймаю брови. — Ти жартуєш.

— А що? — він розводить руками, як дитина. — Чому ні? 

— Хочеш зняти це для своїх фанатів? Я вгадала? Щоб вони посміялися з мене?!

— Ні. Сьогодні більше ніяких фанатів. Тільки ти і я.

— Та ну. Плавати у піжамі — тупо. 

— Тупо — це сидіти на шезлонгу й робити вигляд, що тобі не хочеться у воду, — парирує він. Потім простягає до мене руки. — Давай, стрибай. Я тебе впіймаю.

Я закочую очі у відповідь.

— Скайлере… 

— Ну! Я чекаю. 

Ховаю обличчя у долонях. Сміх сам виривається, легкий і нервовий.

— Ти ненормальний!.

— І ти теж, — посміхається він, все ще тримаючи руки простягнутими. — Інакше тебе б тут взагалі не було. 

Я дивлюся на нього, на цю воду, на його відкриті долоні, і відчуваю, як моя упертість починає танути. 

Підіймаюся. Вже майже наважилась — стою на краю, набираю повітря у легені…  І саме у цей момент щось пролітає повз мене зі швидкістю метеора.

Шльоп!

Вода розлітається бризками, роблячи мене мокрою з голови до ніг. Я витираю обличчя. З басейну чути булькіт, пирскання й знайомий захоплений гавкіт.

— Чупакабра! — верещить Скайлер, відскакуючи від бортика. — Тебе я сюди не кликав. Чорт, ти вмієш плавати? Хто тебе навчив?! Ого, він справді вміє плавати! Фу… смердить, як скунс!

Пес тим часом весело розсікає басейн, розбризкуючи воду на всі боки. Він виглядає абсолютно щасливим.

Скайлер ловить його за нашийник, у відповідь отримує мокрою лапою по носу. 

— Ну все, — каже, випльовуючи ворсинки шерсті. — Тепер всі у басейні. Не вистачає тільки тебе. Стрибай!

— Я навіть не вмію красиво стрибати!

— Не страшно. Чупі теж не вміє, але його це не зупинило. 

У його очах блищить виклик. От же ж…

— Добре, — кажу, роблячи крок назад. 

Я стискаю кулаки, розганяюся… і стрибаю.

Ледь прохолодна вода обіймає мене з головою, піжама прилипла до тіла, волосся розлітається закриває обличчя, а вуха наповнює плескіт і сміх. Мій власний.

Виринаю, відпльовуючись, а Скайлер уже поруч — сміється, відводить пасмо волосся з мого обличчя й каже:

— Це було феєрично.