21.1

Ми стоїмо мовчки кілька довгих хвилин. Я відчуваю, як його тіло розслабляється, плечі опускаються. Тепер він обіймає мене не так міцно, як на початку, проте все ще не поспішає відпускати. 

І тут я наважуюся сказати те, що крутиться у мене на язиці цілий вечір. 

— Дякую, — промовляю пошепки. 

— За що? 

— Ти знаєш за що. Ти не був зобов’язаний робити цього. І прекрасно розумієш, що я не маю можливості повернути тобі ці гроші. 

Він зітхає. Робить крок назад, випускаючи мене з обіймів. 

— Ні, Міє, я мав це зробити. Ти живеш під моїм дахом, і поки це так я повинен нести відповідальність за тебе. Так само як і за Чупакабру. 

— До порівняння з Чупакаброю це звучало круто. 

— Я не порівнюю тебе з собакою. Собака, слава Господу, не візьме гроші у борг… — зауважує, проте без злості. — Постривай… ти збила мене з думки. Я хотів сказати, що просто намагаюся бути відповідальним. 

— Але…

— І давай відсьогодні просто забудемо про це. Не хочу, аби ти почувалася винною. Вважай, що я зробив це не для тебе. Я зробив приємне в першу чергу собі… Мені подобається відчуття, що я можу хоч щось контролювати, — він кидає погляд на годинник. — Здається, тобі вже час спати. 

— Тобі теж. 

— Я ще трохи поплаваю. Хочу змити з себе останні сліди дотиків тих невгамовних дівчат. 

Мені щось не хочеться відпускати його. Я відчайдушно намагаюся вигадати причину, не розходитися. Вигадую дещо ідіотську. 

— Згідно з правилами мого проживання у твоєму домі, вечірні години користування басейном — мої. 

Скайлер багровіє. Хапає ротом повітря, наче от-от задихнеться. 

— Я щойно виписав чек на сто тисяч, щоб погасити твій кредит!

— І попросив ніколи не згадувати про це. 

Він повільно видихає. Насилу стримується, аби не засміятись.

— То що я маю зробити, Міє? Заплатити тобі за користування власним басейном? 

— Ні. Просто… — мені робиться дещо ніяково. — Ну… я хотіла запропонувати… Може, поплаваємо разом? Так веселіше. 

Він опускає погляд до підлоги. Ледь помітно кусає нижню губу. 

— Ну… я…

— Боїшся, що від моєї ваги утвориться цунамі, і вода вийде з берегів? — пригадую його застереження у перший день моєї появи в домі. 

— Та ні! Якісь дурниці верзеш!

— Тоді що? 

— Нічого. Я не проти. Давай поплаваємо разом, якщо ти так хочеш. 

— Чудово! Лише одягну купальник! 

Скайлер киває. 

— Гаразд. Мені теж треба одягнути купальник. Тобто… плавки. Вони десь у спальні. Моїй тимчасовій, що на другому поверсі, — роззирається, а потім чомусь йде на кухню. Рухається, як робот-пилосос, у якого збилася навігація.  

— Тимуре, сходи на гору тут, — сміюся. — Ти забув? 

— А, точно! Я просто… Трохи щось заплутався, — уникаючи мого погляду крокує нагору. — Зустрінемось біля басейну. 

Я заходжу до своєї кімнати й відразу відчуваю, як хвилювання накочується з новою силою. Дістаю з шафи купальник, який Скайлер купив для мене. Кожен раз, коли я одягала його, почувалася богинею.  

Але сьогодні завмираю перед дзеркалом. Те, що я бачу, мені не подобається.

Живіт. Він м’який та білий, як маршмеллоу. А варто трохи нахилися, як на боках з’являються негарні складки. Стегна… чому вони раптом виглядають такими широкими? І ноги, які раніше здавалися доволі сексуальними, зараз важкі та занадто великі.

Купальник не приховує нічого. Навпаки — здається, він підкреслює кожну деталь, на яку я ніколи не звертала уваги. Я ж завжди була впевнена, що чудово виглядаю. Але зараз, коли уявляю, як Скайлер побачить мене отакою… ще й у воді… мені стає соромно. 

Я смикаю лямку купальника, намагаюся прикрити боки. Відхиляюсь уперед, вдивляюсь у дзеркало під різними кутами. Але це нічого не змінює. Моє відображення мовчки сміється з мене: «Ось так ти збираєшся вийти до нього? До містера Ідеальність».

Я видихаю, тру почервонілі щоки. Може, взагалі вдати, ніби передумала? Сказати, що все ж таки втомилася і піду спати? До горла підкочується клубок. Ну не можу я. Не готова. Не в такому вигляді. 

— Та що я таке взагалі придумала? — шепочу, нервово зриваючи лямки купальника з плечей. — Давай поплаваємо разом… Як мені це у голову стукнуло?

Показати себе напівоголеною, а потім ще тиждень слухати саркастичні жарти про мою фігуру? Ні, дякую. 

Швидко стягую купальник, ховаю його на дно шафи й натягаю перше, що трапляється під руку: піжаму. М’які штани в дрібні зірочки та вільна футболка. Те, в чому я почуваюся захищеною. Комфорт понад усе.

Поглядаю в дзеркало ще раз. Ну так, виглядаю як людина, яка вийшла на вечірнє чаювання, а не на романтичне купання під зорями. Але принаймні я не відчуваю себе голою й беззахисною.

Підбираю волосся в недбалий хвіст і вирішую: спершу трохи приведу себе у форму, а потім вже одягатиму відвертий купальник.  Я відкриваю двері й виходжу до нього у своїй зірочковій піжамі.