Глава 21

Так. Будемо розбиратися по черзі. Спершу треба визначитись, що робити з грошима. Я не можу привласнити їх собі. Треба повернути їх Скайлеру, але так щоб він про це не дізнався. Або ж дізнався, коли буде готовий… Напевно зроблю це по закінченню нашого контракту, на прощання. 

А поки що? Подякувати? Слів буде замало… Я не знаю, що можу зробити для нього, аби хоча б наблизитися до масштабу його допомоги. 

— Хоча… — для заспокоєння гладжу Чупі по голові. — Може, помирити його з батьками? Але я навіть не знаю причину їхньої сварки. Та й чи була та сварка взагалі. От би дізнатися більше… Як думаєш? Варто втручатися? 

Чупі байдуже шмигнув носом, мовляв: “Я не даватиму тобі пораду, бо я лише собака. Відвали”. 

З батьками питання залишилося відкритим. Проте я набралася сміливості, щоб поставити крапку в іншому. Вирішила, що зранку зателефоную Наталі та повідомлю, що я відмовляюся від підвищення і більше не зливатиму інфу про Скайлера. Я взагалі не писатиму про зірок. Мені б висвітлювати якісь цікаві культурні чи політичні події, а не порпатися у брудній білизні, видаючи це за роботу мрії. 

Вона може мене навіть звільнити. Не пропаду. Зрештою, я продовжу вести блог або повернутися до своїх обов’язків прибиральниці. Точно. Так і зроблю!

Десь за годину чується гуркіт двигуна. Під домом паркується автівка Вадима. 

Я кидаюся до дзеркала — поправляю волосся, але тут же відмахуюсь: яка різниця що у мене на голові? Потім думаю, може, вийти назустріч? Чи краще вдати, ніби я вже сплю і перенести нашу розмову на ранок? Стою, ніби прибита до підлоги, й не можу зрушити з місця. А що робити з руками: схрестити? Засунути в кишені? У мене ж немає кишень… Взяти телефон і прикинутись, що я дуже зайнята?

Груди стискає так, що дихати важко. В голові крутиться мільйон варіантів: усміхнутися чи навпаки дивитися з викликом? Сказати «нарешті» чи мовчати? Я почуваюся школяркою, яку викликають до директора.

Двері відчиняються, і в коридор заходить Скайлер. Він виглядає так, ніби з нього вичавили всі соки. Плечі опущені, очі з темними колами, обличчя насуплене. Мені здається, що він от-от скаже щось на кшталт «це все через тебе». Я вже готуюсь прийняти заслужений удар, але він лиш мовчки проходить повз і гепається на диван.

— Я люблю своїх фанатів, — видавлює з себе після довгої паузи. — І водночас ненавиджу їх.

Кліпаю. Такого початку я не очікувала.

— Артем сказав, що ти влаштував концерт під нашим домом. Це було доволі мило з твого боку…

— Мило? — хмикає він. — На мене щойно напав натовп. Я не міг захиститися… тому як і належить типовій жертві, вдав, що мені це подобається. 

— Тобто? 

Він проводить рукою по волоссю, наче намагається струсити з себе чужі дотики. 

— Усі хотіли торкнутися мене. Вчепитися, зробити селфі… Я почувався, як тварина у контактному зоопарку. Ти знаєш, як це неприємно? Коли тебе гладять, лапають, тиснуть, і ти не маєш шансів відбитися. Вони навіть кілька ґудзиків від моєї сорочки відірвали… 

Його губи кривляться у втомлену посмішку без жодної іскри.

— А найгірше, що я не мав права показати, наскільки мені зле. Особливо, після минулого скандалу. Мушу усміхатися, жартувати, співати з ними на сходах, вдавати що мені весело. А насправді я хотів… чорт, навіть не знаю. Закритися в машині й крикнути, щоб усі відчепилися.

Він знову падає спиною на подушки й затуляє очі долонею. У кімнаті зависає тиша, і тільки його важке дихання нагадує про те, як сильно його це виснажило.

— Я не знаю, чим тобі допомогти, — кажу все ще стоячи навпроти. — Коли Артему погано, я його обіймаю. Але тобі, мабуть, зараз це найменше потрібно. Ти ж і так потерпаєш від чужих дотиків.

Він розтуляє пальці на руці, якою закриває обличчя. Його очі червоні від втоми, погляд трохи розмитий, але несподівано теплий. Наче він бачить мене крізь якийсь внутрішній фільтр, де я вже не здаюся ворогом чи непроханою гостею. 

Куточки його губ ледь сіпаються, мов він вагається, чи варто це казати. І все ж вимовляє:

— Знаєш… можна спробувати.

Я відчуваю, як ноги самі несуть мене вперед. Наче йду по тонкому канату — варто оступитися, й провалюсь у порожнечу. Долоні мокрі, серце б’ється так гучно, що я боюся, аби він не почув цього.

Скайлер підіймається з дивану. Високий, втомлений, із темними колами під очима. І все одно такий… небезпечний для мого внутрішнього спокою. Він дивиться на мене так, ніби бореться сам із собою. Я завмираю, ніяково розвівши руки для обіймів. Якщо він зараз нічого не зробить, то я виглядатиму дурепою. Кожен м’яз на моєму тілі напружений в очікуванні їдкого жарту з його боку. 

Але Скайлер нічого не каже. Він обережно кладе долоні мені на плечі, і це просте торкання змушує мене затамувати подих. Ще мить — і він обіймає мене, притягуючи до себе. Міцно, тепло, по-справжньому.

Я заплющую очі й дозволяю собі розслабитися. Проводжу рукою по його потилиці, погладжуючи волосся. 

— Краще? — питаю.

— Не знаю. Треба ще так постояти… — шепоче він.

— Добре, я нікуди не поспішаю.