19.1

Я вирішую дати їй трохи часу. А поки заходжу в інтернет та шукаю ту саму катастрофічну статтю. Каріна мала рацію, до неї зараз прикуто чимало уваги — понад тисячу репостів, мільйон коментарів. Ніколи не розумів, чому людям настільки цікаво лізти у чуже життя. Нехай би спершу у своєму лад навели. 

Заголовок ігнорую, бо він завжди перебільшує масштаб справжніх проблем та відразу переходжу до суті. Зачепляюся поглядом за рядок, від якого у мене мимоволі стискається серце: “Без нього я взагалі не знаю, що робила б. Він — мій промінчик світла”. О, як це мило…

А слідом приходить гидке усвідомлення. Вона сказала це не мені. Вона сказала це журналістам. І то тільки тому, що подібні вислови — її обов’язок. Насправді ж Мія не відчуває жодних теплих емоцій до мене. Чупакабра, і той для неї миліший. Не знаю, чому мене це так турбує. Ще буквально вчора я мріяв здихатися її. А сьогодні… сьогодні потайки боюсь втратити. Напевно, я просто розм’як. 

Підходжу до дверей її спальні та стукаю. 

— Міє, ти збираєшся виходити? — питаю обережно. 

— Ні!

— Але тобі треба вигуляти пса! Чи ти хочеш, щоб він надзюрив у вітальні? Знову?

Вона мене ігнорує. 

Ну що ж… Нехай. Не хоче говорити, то й не треба. Зрештою, я знаю як мінімум одну людину, яка в курсі її справ. Той друг… як же його звати… Артем? Точно! Треба поїхати до нього та все розпитати. 

Я викликаю таксі. По пам’яті вказую водієві дорогу до її дому. Спершу ми приїжджаємо не в той двір. Трохи блукаємо околицями, бо тут всі будинки однотипні. Я б міг спитати точну адресу у Вадима, але не хочу, аби він втручався. Його спілкування з Мією і так забагато. Не вистачало, аби він ще став причасним до вирішення її фінансових проблем. Я хочу хоча б тут залишитися єдиним героєм у її очах. 

Нарешті знаходимо потрібний під’їзд. Я плачу водієві у три рази більше, аби тільки той перестав скиглити та зачекав мене. Не збираюся затримуватися надовго. Лише поговорю з Артемом, це кількахвилинна справа. 

Накидую на голову каптур та виходжу на вулицю. Біля під’їзду сидить бабуся — велика удача! 

— Добрий вечір, — посміхаюсь до неї, сподіваючись, що вона не встоїть перед моїми чарами. — А ви б не могли підказати, де живе Мія. 

— Мія? Ти, хлопче, думаєш, що я тут усіх поіменно знаю? — озивається вона скрипучим, як старі двері голосом. — Теж мені, довідник знайшов. 

— Мія… Ну вона… така… симпатична. Довге руде волосся… носить яскраві сукні. Орендує квартиру з другом. Його звати Артем. 

— А… — бабця киває. — Артем! Наша місцева зірка?. 

Зірка? Це що за прикол? Тут зараз тільки одна зірка на небосхилі — і це я. 

— А де живе цей Артем?

— Третій поверх шістдесят четверта квартира. Подзвони у домофон — відчинить. Він зараз удома. 

— Добре, дякую!

Фух… Ну можна вважати, що пів справи зроблено. Підходжу до дверей, натискаю кнопку на домофоні та чекаю. 

— Хто там? — чується за хвилину. 

— Це… Мене звати Тимур.

— Хто? Не знаю такого?

— Скайлер!

Пауза. 

— О… Мія? Ти теж тут? Чому ти не попередила, що приїдеш?! 

— Мії немає. Я один.

Знову пауза. 

— А чому? Що сталося з Мією? 

— З нею все гаразд. Я приїхав поговорити з тобою.

— Якщо з нею все гаразд, то вона мала б сказати тобі пароль для входу. Назви пароль!

Що за дурня? Може, у місцевих так заведено? 

Я обертаюся до бабці, яка уважно слухає нашу розмову. 

— Останнім паролем, яки й чула, були “Ельфійські прутні”, — підказує та. 

Га? Чому все, що стосується Мії, таке дивне?

— У вас там що, штаб СБУ? — питаю. — До чого ці паролі? 

— Традиція така, — відповідає Артем. Він вже мене бісить, чесне слово. — Якщо Мія в курсі, що ти сюди поїхав, то сказала б тобі пароль. 

— Вона не в курсі. І знати не повинна. Те, про що ми говоритимемо, має залишитися у таємниці. Послухай, якщо ти не хочеш пускати мене у квартиру, то просто вийди на вулицю.

— Ну… гаразд. Заінтригував, — лунає сигнал відкриття дверей. — Заходь. Але цей… попереджаю, що гостей я не чекав. 

Я підіймаюся сходами, бо ліфт виглядає ненадійним. Тут темно, сиро і якось неприємно пахне. Прямо кадри з мого дитинства… Я струшую головою. До біса цю ностальгію.

Номеру квартири на дверях немає, натомість мене зустрічає якийсь ідіот у костюмі сніговика. І це їхня місцева зірка? Аніматор? Тю.. тут можна не боятися конкуренції. 

— Привіт! — очі Артема світяться таким захватом, наче він побачив друге пришестя Ісуса Христа. — Радий познайомитися!

— Угу, — я проходжу повз нього, переступаю поріг і майже одразу відчуваю, що потрапив у зовсім інший світ.

Квартира маленька, але яскрава. Аж занадто. На стінах — кольорові постери, попід стелею криво висять новорічні гірлянди. На полицях безладно стоять книжки вперемішку з чашками, які, мабуть, застрягли тут дорогою до раковини. Тут хаос, але він… живий. У ньому є характер. Це житло нагадує мені саму Мію: голосне, безладне, трохи дивне, але тепле й затишне.

Я ковзаю поглядом по кімнаті, і мені справді здається, що вона тут присутня. Наче в будь-яку мить може вискочити з-за дверей і почати жартувати чи сваритися. Тут навіть трохи пахне нею… суміш ванілі та гострого перцю.

— Ще раз вибач за безлад, — кидає Артем, проходячи повз і підбираючи футболку з підлоги.

— Нічого, — відмахуюся. Хоч насправді у мене крутиться в голові: як вона взагалі тут виживе після мого будинку? Їй не можна повертатися у такі умови. 

Моя увага падає на найближчі прочинені двері. Мені хочеться зазирнути всередину, але щойно роблю крок уперед — вони грюкають просто перед моїм носом.

Артем стоїть, спершись рукою на ручку. Його усмішка зникає.

— Це кімната Мії, — каже він різко. — Туди без її дозволу не можна.

Я піднімаю брову.

— Я ж просто… — прокашлююся. — Вона, між іншим, зараз у моїй спальні живе. А мені не можна навіть подивитися?