Глава 19

Скайлер

Я мав би злитися. Власне, я просто зобов’язаний гримати та кидатись звинуваченнями… Мія вийшла за всі рамки. Створила купу проблем і частину успішно переклала на мене. Вона заслуговує на добрячу прочуханку. Але… щось мені зовсім не хочеться влаштовувати сварку. Не маю на це натхнення. 

Чорт забирай. Щоразу, коли дивлюся на неї, весь мій гнів тане, наче його хтось краде. Від цього мені ніяково. Я не готовий визнати, що це може бути симпатія. Та ще й така непрохана. Мені не потрібні стосунки. Не зараз. І точно не з дівчиною, яка отримує гроші за те, що терпить мене. 

Я роблю глибокий вдих. Стискаю пальці у кишенях, щоб не видати напругу.

— Тож борги… — нарешті кажу. — Скільки і кому?

Вона опускає очі, перебирає пальцями край футболки. Я бачу, що їй не хочеться говорити про це. Але якщо змогла відкритися бридким журналюгам, то й мені зможе. Зрештою, я не стороння людина! Нехай ми фіктивна, але все ж таки пара. 

— Це тебе не стосується, — промовляє ледь чутно. — Я сама розберуся.

— Ні, Міє, так не піде, — нахиляюся ближче. — Я мушу знати, з чим ти зв’язалася. Це хоч не кримінал? Ти ж не перейшла дорогу якомусь мафіозі? Бо, чесне слово, я вже нічому не здивуюся. 

Вона різко підіймає голову.

— Ні, не кримінал, — наші погляди зустрічаються. Відколи це приносить стільки ніяковості? — Ти можеш не перейматися за свою безпеку. 

Я вдивляюся в її обличчя. Вона говорить щиро, але я відчуваю: є ще щось. Те, що вона приховує.

— Тоді поясни, — тисну далі. — Будь ласка. Я повинен знати. Якщо причиною боргів стала хвороба чи…

Вона швидко заперечує:

— Я тебе нічим не заражу. 

— Та я не за себе переймаюсь!

— А що ж тоді?  

— Просто… Я не можу зрозуміти тебе. Маючи проблеми з грошима, ти готова відмовитися від гонорару заради благодійного концерту. Це нелогічно. 

— Логіка останнім часом мене сильно підводить.

— Я помітив. 

Вона зітхає. Відчайдушно намагається змінити тему.

— Їсти будеш? — видушує посмішку. — У мене вже все готово.

Я киваю. 

За стіл сідаємо мовчки. Мія дуже постаралася з вечерею. Вона наче спеціально використала свою суперсилу кулінарії, аби загладити провину. На тарілках — курка з овочами, салат та якась запіканка з хрусткою сирною скоринкою. Запахи змушують шлунок бурчати так голосно, що я ледве не червонію.

Куштую перший шматок і мушу визнати: це нереально смачно. У мільйон разів краще, ніж у дорогих ресторанах. Я борюся з собою, аби не попросити добавки ще до того, як з’їм те, що вже лежить на тарілці. Вона мала рацію, після такого я навіть думати не хочу про їжу в контейнерах. Чхати на калорійність та баланс ЖБВ, її страви повернули мені жагу до життя. 

— Це все ти? — питаю, щоб розрядити тишу.

— А хто ж іще, Чупакабра? — відповідає, ліниво колупаючи виделкою салат. Вона не з’їла жодного шматочка.

Її очі сумні, погляд відсутній. Мене зсередини точить дивне, нове відчуття — дратівливе й водночас тепле. Не можу визначитись, подобається мені це чи ні. 

Все. Більше так не можу. Я відкладаю виделку й роблю глибокий вдих.

— Міє… Якщо твій борг справді такий великий… я можу допомогти.

Вона здригається.

— Чим саме?

— Грошима, звісно, — не впізнаю власний голос. Він ламається і зривається, наче у мене болить горло. — Якщо тобі незручно про це говорити, то нічого не пояснюй. Просто напиши суму. Будь-яку. Я завтра зніму її з депозиту у банку. 

Вона дивиться на мене так, наче я запропонував не гроші, а донорське серце. Чекаю на «дякую» чи хоча б саркастичний жарт у її стилі. Але натомість бачу, як її губи тремтять. У наступну мить вони міцно стискаються й разом із цим з очей зриваються сльози.

— Міє?.. — питаю обережно. — Та що з тобою відбувається?

Вона різко відсуває стілець так, що він ледь не падає на Чупакабру. Сльози котяться щоками, вона навіть не намагається їх стерти.

— Якого біса, Скайлере… — видавлює крізь ридання. 

— Що не так? 

— Чому саме сьогодні ти вирішив перестати бути придурком?!

І перш ніж я встигаю щось сказати, вона залишає кухню. Двері її кімнати грюкають, як фінальний акорд нашої вечері.

Ми з Чупі дивимось одне на одного. 

— Це всі жінки такі прибацані? Чи тільки мені така дісталась? — питаю пошепки.

Звісно пес не відповідає. Він краде зі столу шматок курки та йде їсти її на моєму білосніжному дивані.