Глава 18

— Ти могла загинути! — голос Скайлера деренчить, наче струна, що ось-ось порветься. Він кивком наказує мені зайти у двір. — Як тобі взагалі спало на думку сісти за кермо?! Без дозволу! Ти мала запитати!

— Але ти б не дозволив. 

— Звісно!

— Розумієш… — слова застрягають у горлі. Я намагаюся говорити спокійно, хоч серце досі б’ється так, ніби я пробігла марафон. — Я хотіла купити продуктів. Ну… щоб приготувати тобі обід, як ми домовлялися… А потім трохи розгубилася, не впоралася з керуванням. У твоїй машині тугі педалі… були. 

— Купити продуктів? — він здіймає брови, настільки високо, що ними можна ловити радіосигнал з космосу. — Ти вирішила поїхати по молоко на авто, вартістю з маленький літак?!

— Не тільки по молоко… Ще м’ясо, яйця, хліб…

— МІЄ!

Ой, а мені подобається, як він вигукує моє ім’я.

Стоп. Я не про те думаю.

Хапаю повітря й швидко випалюю:

— Пробач! Я не думала, що все так обернеться. Сподівалася тихенько повернути машину, і тоді б ти навіть нічого не помітив. 

— Погане виправдання! Найгірше з тих, що мені доводилося чути, — намагається виплутатись з повідця, яким пес (відмовляюся називати його Чупакаброю) обмотав йому ноги. — Диявол… 

— Знаю, знаю, — берусь допомагати. — Більше не буду. Чесне слово. Це був урок для мене. Я зробила висновки!

Він замовкає. Стоїть, стиснувши кулаки. Дивиться на мене так, ніби намагається визначити, що важливіше: вилаяти мене до нестями чи… обійняти? Його щелепа напружена, очі палають вогнем. 

— Ти ж могла… — він починає знову, але ковтає слова. Відводить погляд й різко видихає. — Головне, що залишилася живою. 

— Так… Інакше б тобі довелося платити не тільки за ремонт машини, а й за мій похорон. 

— По-твоєму, це смішно?

Він ще хвилину мовчить, проводить долонями по волоссю, наче цим рухом намагається очистити ауру та прогнати гнів. А потім, уже більш спокійно, у своїй манері промовляє:

— Наступного разу склади список продуктів та передай його Вадиму!

Раптом пес робить різкий ривок. Повідець таки вислизає з рук Скайлера, і Чупі (так же краще?) мчить двором, ніби намагається виграти олімпійський спринт.

— Стояти! — волає Скайлер. — До мене!

Ага, як же. Цуцик не зупиняється, а стрімголов підлітає до басейну й починає, захлинаючись, пити воду. 

— Він не тільки страшний, а й тупий, як пробка. Зараз склеїть ласти, бо напився хлорки. Хіба у собак немає інстинкту виживання? Він же має на підсвідомому рівні розуміти, наскільки це небезпечно.

Наступної миті пес, втамувавши спрагу, урочисто крокує до ґанку… і блює просто на порозі. 

— Ось тобі й інстинкт, — я ледве стримую сміх. — Демонстрація у всій красі.

Скайлер хапається за голову. 

— Ні… ну це вже занадто! Відколи ти тут з’явилася, кожен ранок став окремою катастрофою! А сьогодні ще й з бонусом! Мені ж для повного щастя тільки блювотиння на килимку не вистачало!

— Ну знаєш, то не я наблювала. Тому не треба робити мене виною!

Тим часом пес пожалкував про скоєне та вирішив замести сліди. У прямому сенсі: став грести землю з клумби, аби зарити свій неперетравлений сніданок. 

— Не такий вже він і тупий, — кажу з іронією. — Бачиш, до чого додумався?

Скайлер переводить погляд із мене на собаку й назад.

— Я придумав, як покараю тебе за трощу автівки, — нарешті на його вустах з’являється посмішка. — Ти прибереш за ним зараз.

— Легко.

— Вигулюватимеш його тричі на день, та їздитимеш на уроки з кінологом допоки він не перетвориться на адекватну тварину. 

— І все? — власне, я б і так це робила. 

— Тобі мало? Можу вигадати ще щось… 

— Та ні. Я згодна, — простягаю долоню. — Мир?

Скайлер довго дивиться на мою руку, перш ніж змушує себе потиснути її. 

— Мир. 

Дивно… я думала, що він навіть розмовляти зі мною перестане. Готувалася до великих проблем. Навіть розмірковувала, скільки органів мені довелося б продати, аби відшкодувати вартість ремонту автівки. А він просто сказав гуляти з собакою… 

Одне тепер можна визнати очевидним: я не даремно відмовилася писати брудну статтю про Скайлера. І навряд чи взагалі колись напишу її. 

До речі, стаття! Дістаю телефон та перевіряю повідомлення. Бачу вхідне від Наталі. Лише два слова: 

“Опублікуємо ввечері”.