17.1

Навколо починається справжній хаос. Люди збігаються з усіх боків, абсолютно всі вмикають камеру на телефоні. Одні мовчки витріщаються, інші голосно сперечаються чи варто викликати швидку. Жінка в уніформі винного магазину мало не падає мені на коліна, бубонячи:
— Дівчино, ви ціла? Вам потрібна допомога? Можна фото з вами? Я ваша підписниця. 

Я кивком показую, що жива і закриваю долонею камеру, яку вона вже тицяє мені в обличчя. Насправді я трохи дезорієнтована. Пасок безпеки боляче врізався у груди, плече теж ниє від болю, ще й губу прикусила. Напевно, я таки перестаралася, з ефектним ударом. 

Поліцейська машина зупиняється поруч, сирени відтинають усі голоси. Двоє патрульних беруться складати протокол. Я чемно відпрацьовую роль «переляканої жертви обставин»: говорю тихо, стискаю пальці, опускаю погляд у землю. Машину вже фотографують з усіх ракурсів, готують до евакуації.

Не минуло й пів години, як на фоні мигалок і натовпу з’являється він.

Та ні, не Скайлер. 

Вадим.

У костюмі, з ідеальною зачіскою, спокійний, зібраний — він рухається так, ніби виходить не з чорного джипа, а зі сцени супергеройського фільму. Люди розступаються. Навіть патрульні починають говорити стриманіше.

— Міє, — він нахиляється до мене, торкається плеча. — Ти ціла?

— Так, — стискаю губи. — Все нормально.

— В лікарню треба, — твердить він. — Мінімум на огляд.

— Не треба. Тільки не в лікарню, — хитаю головою, як маленька дитина. — Я в порядку.

Вадим зиркає на поліцейських, обмінюється кількома фразами, і ті відразу стають поступливішими. Справжній «кризовий менеджер»! Він бере мене під руку й заводить у свою машину. 

— Я відвезу тебе додому, — говорить так спокійно, наче кожен день розрулює подібні ситуації. — Скайлер вже в курсі. Він… як би це м’якіше сказати… лютує. Я б на твоєму місці підготував хороше виправдання.  

Якби ж я могла сказати правду… Тоді б не довелося нічого вигадувати. А так мені не залишається іншого виходу, як прикинутись дурненькою. Зрештою, це безвідмовний спосіб уникнути покарання. 

— Тобі точно не треба у клініку? — знову питає Вадим, не маневруючи на дорозі. — Можу завезти до знайомого. Нехай зробить рентген. 

— Все гаразд, правда. Це ж навіть не повноцінна аварія. Так, фігня. 

Він киває, але не виглядає переконаним.

— Фігня чи ні, але це буде у новинах, — додає з докором.

— Знаю. 

Вадим зітхає й відпускає кермо на секунду, щоб потерти перенісся.

— Саме це і було твоєю метою, чи не так? — ошелешує мене. На якусь мить мені робиться страшно. 

— Тобто?... — перепитую, сподіваючись виграти трохи часу для себе. Про всяк випадок продумую можливість втечі, якщо виявиться, що моє журналістське нутро викрили. 

— Я знав, що рано чи пізно ти почнеш перетягувати ковдру на себе. Ти занадто яскрава, щоб залишатися у тіні Скайлера. Тобі теж хочеться уваги та визнання, вірно? Саме тому ти поїхала у центр міста в час пік, ганяла, перевищувала швидкість, випендрювалася. Ти прагнула уваги. 

Фух. Він нічого не зрозумів. Я видихаю з полегшенням. 

— Я вчинила, як ідіотка, — промовляю з доволі реалістичним каяттям. — Хотіла побути у ролі зірки, а натомість ледь не побувала у ролі відбивної. Мені соромно. 

— Тільки підписникам це не кажи, ясно? — втомлено посміхається. — Тобі доведеться пояснити сьогоднішню пригоду, але краще дотримуйся якоїсь нейтральної лінії. Наприклад, автівка була несправною, ти не змогла вчасно загальмувати. Таким чином це не тільки виправдає тебе, а й додасть хвилювання за життя Скайлера, бо потрібне або гірше могло статися з ним. 

— Гаразд, — киваю. — І дякую, що приїхав так швидко. 

— Це моя робота. І Скайлер добре за неї платить. 

— А якщо чесно, як тобі з ним працюється? Бо у мене інколи їде дах…

— Якщо чесно, він не такий поганий, яким хоче здаватися. Всі понти, гонор, поведінка блазня — лише маскування. 

— Навіщо? Чому не можна бути просто нормальною людиною. 

— Бо нормальну людину легше образити, а він… він дуже вразливий, повір мені. 

Я й не помітила, як ми дісталися воріт. Хвилювання, яке щойно затихло, повертається і виходить на новий рівень. Особливо, коли з’являється Скайлер власною персоною. В одній руці він тримає повідець, на якому відчайдушно смикається наш пес, в іншій — телефон. Його вигляд такий, ніби він щойно намагався викликати пожежників, швидку й армію НАТО одночасно.

Щойно помічає мене, Скайлер кидається вперед. Його ноги заплутуються у ногах собаки, обоє гарчать від того, що ледь не впали. 

— Ти жива?! Що сталося? Де болить? — сипле він питаннями, відчиняючи дверцята. Потім різко змінює тон: — А машина?! Де, чорт забирай, моя машина?! МІЄ!

— Ти тільки заспокойся. Все гаразд, — починаю, але він перебиває:

— Що це у тебе на лобі? Синець? Ти знову вдарилася головою? — і тут же, не дочекавшись відповіді, зривається: — Господи, автівка! Вона хоч не вщент?! Я маю побачити її. 

Виглядає так, ніби його мозок не здатен визначити пріоритет: то він панікує через мене, то раптом згадує про машину, і обидві ці думки зіштовхуються всередині, вибухаючи новими питаннями.

Я помічаю, як Скайлер блідне, і розумію: він справді наляканий. Його голос переходить то у крик, то у хрип, і здається, наче він сам не знає, за що тримається сильніше — за мене чи за свою кляту машину.

Цуцик, відчуваючи напругу, скавчить і тягне повідець убік, ніби хоче сховатися від цього спектаклю. Я його розумію.

Скайлер шикає:

— Та вгамуйся, Чупакабро! Я все одно не відпущу тебе з повідця!

— Чупакабра?! — верещу я. 

— Так, тепер це його ім’я.

— Якого біса?! Не можна називати улюбленця таким дурнуватим іменем!

— Моя собака. Як хочу, так і називаю, — діловито складає руки на грудях. — І взагалі, зараз це тебе не повинно турбувати. Попереду у нас з тобою серйозна розмова!