Глава 17

Я знаю, що тягнути більше не можна. Наталі чекає на провокативну статтю, і якщо я не дам їй матеріал, то мені світить догана, а відтак і підвищення опиниться під загрозою. Тож лишається одне: якщо сенсації нема — її треба створити.

Але головним персонажем зроблю іншу дійову особу. Себе. “Дівчина Скайлера на межі депресії” — саме такий заголовок змусить читачів перейти на сторінку статті. 

Я знову жертвую сном та підіймаюся раніше, ніж зазвичай. Переконуюсь, що Тимур ще спить, та берусь до реалізації свого плану. Нишпорю у вітальні, шукаючи ключі від його автівки. Хоч би він не забрав їх з собою у спальню… туди я точно не піду. На дивані помічаю його джинсову куртку та без докорів сумління беруся обшукувати її кишені. Ловлю себе на думці, що мені подобається її запах — теплий, трохи гіркуватий, з нотками хвої та тютюну. Підношу комір до носа та ще раз вдихаю цей запах. Виявляється, Скайлер має гарний смак на парфуми. Якщо, звісно, їх не Вадим купував. 

Нарешті намацую ключі. Удача!

У коридорі мене зустрічає наш все ще безіменний цуцик. За ніч він устиг перевернути кошик для сміття, розірвати рулон туалетного паперу й збудувати гніздо з мого взуття. На додачу зробив три калюжі розміром з Тихий Океан. 

— Добре, що це не бачить Скайлер, — бурмочу, промокуючи сечу шваброю. — У нього б стався інфаркт. 

Пес кліпає очима й позіхає, ніби каже: «Сам винна, що залишила мене без нагляду».

— Будь чемним хлопчиком, — насипаю у його новеньку миску корму. — І приглянь за своїм хазяїном, поки мене не буде. 

Його авто чекає у гаражі. Розкішний червоний звір з відполірованим до дзеркального блиску капотом. На номерах золотими літерами сяє «SKYLER». Впевнена, Тимур вже пожалкував, що купив номери зі своїм псевдонімом. Він свідомо позбавив себе можливості залишатися інкогніто, коли пересувається на власному транспорті. 

Але мені це на руку. Сьогодні я маю бути помітною. 

Відчиняю двері гаража. Сідаю в автівку та заводжу її. Двигун рикає так гучно, аж серце вистрибує з грудей. Я завмираю, боячись, що Скайлер почує. Прислухаюся. Тиша. Він досі спить. Роблю ковток повітря, стискаю кермо й обережно виїжджаю за ворота.

Столиця вже гуде. Трамвай дзенькає десь за рогом, кав’ярні виставляють столики просто на тротуар, а над моєю головою блищить вологе листя лип. Люди крокують з кавою в руках, і майже кожен зупиняється, аби озирнутися. Телефони здіймаються догори. Всі впізнають цю машину. 

А за кермом — я. Зірка сьогоднішніх заголовків. 

На мить мене охоплює дивне відчуття. Наче я справді дівчина знаменитості. У центрі уваги, у променях захоплених поглядів, серед шепотіння: «Це ж вона…». І всередині здіймається хвиля гордості, якої я давно не відчувала. Я опускаю вікна. Вітер плутає волосся, а я дозволяю собі сміятися вголос. Нехай дивляться. Нехай фотографують.

Щоб не втрачати часу, дістаю з кишені свій маленький диктофон та починаю інтерв’ю:

— Як ви почуваєтесь після сьогоднішньої ДТП? — питаю сама у себе. Точно, як у дитинстві, коли я уявляла себе знаменитістю і брала інтерв’ю у свого віддзеркалення. 

— Нормально… Трохи голова болить, але це більше від хвилювання, аніж від удару. Напевно, надлишки адреналіну.

— Ви усвідомлюєте, що створили небезпечний прецедент? Під вашими колесами міг опинитися пішохід! Чи ви вважаєте себе безкарною, адже зв’язки Скайлера здатні владнати будь-яку ситуацію.

— Ні. Я зовсім не вважаю себе безкарною. Сама в шоці від того, як це вийшло… Я ні в якому разі не хотіла створювати небезпеку. Просто, розумієте… у мене зараз складний період. Я багато нервую, не пам’ятаю, коли востаннє спала та їла (“їла” викреслити, про це я не забула б, навіть якби почався апокаліпсис). Напевно, стрес дав про себе знати, і на якийсь момент я втратила контроль над автівкою. 

— Стрес? — виїжджаю у центральний район міста. 

— Так. Власне, мені не хотілося б говорити про це… 

— Хоча б натякніть! Це пов’язане зі Скайлером? У вас проблеми у стосунках? 

— О, ні. З Тимуром у нас все гаразд. Він — мій промінчик світла. Без нього я взагалі не знаю, що робила б.

— Тоді у чому річ? 

І тут я ставлю запис на паузу. Яке ж нещастя собі приплести? Проблеми зі здоров’ям? Психікою? Залежність від заборонених речовин… Ні, все не те.

— Тут допишіть, що я довго вагаюсь, перед тим, як зізнатися. А потім все ж промовляю: у мене великі борги. Я не уточнюватиму, звідки, бо це дуже особисте. Але сума дуже велика. Коли колектори дізналися, що я зустрічаюся зі Скайлером, то почали вимагати ще більше! Ці погрози… вони просто жахливі. Мені немає спокою ні вдень, ні вночі. Я боюсь за своє життя (до речі, тут можна дописати припущення редакції про причину появи боргів. Не стримуйте свою фантазію). 

А тепер найцікавіше. Треба повернутися на самий початок. Я втрапила у ДТП. Ну що ж… організуємо. 

Дістаюся головної площі. Попереду бачу металевий стовп зі знаком пішохідного переходу — чудово! Їду прямо на нього.

— Шоу має тривати, — шепочу й тисну на газ.

Удар. Глухий, металевий. Машина здригається, мене різко кидає вперед, і ремінь врізається в груди. Повітря виривається з легенів, у голові дзвенить.

Натовп збирається миттєво. Хтось вигукує:

— Рятуйте Скайлера!

Телефони клацають, камери знімають. Десь вже чуються сирени поліції...

Я відкидаюся на сидінні та відразу відправляю Наталі інтерв’ю для статті. Тепер роблю вигляд переляканої й трохи розгубленої. Насправді ж у грудях палає тріумф: сенсація готова, а Скайлера не зачепило.