16.1

Невдовзі Скайлер таки їде на роботу. Звісно, перед цим не забуває прочитати лекцію про заборони стосовно собаки. Якщо коротко: він не повинен залишати запаху, шерсті та будь-яких інших слідів свого перебування в домі. Якщо щось погризе — відшкодовувати мені. Якщо накакає — прибирати теж мені. Власне, нічого нового. 

Ми з песиком залишаємось самі. Я вирішую познайомити його зі своїми підписниками, розповісти історію порятунку та попросити шанувальників Скайлера придумати для нього ім’я. Негоже, щоб дитя залишалося безіменним. 

Не думала, що люди будуть у такому захваті. Вони засипають і собаку, і мене, і Скайлера компліментами. Когось зачепив за живе сам факт порятунку собаки. Комусь сподобалося, що Скайлер залишив його собі. А хтось навіть побачив у цьому пропаганду заводити безпородних собак. І ніхто не насмілився назвати його каналізаційним щуром, як це робив сам Скайлер. Із запропонованих імен мені найбільше сподобалися Хеппі, Акорд і Скай (скорочено від Скайлер). Я виписала їх собі у блокнот, щоб потім порадитися з Тимуром. Звісно, він вдасть, наче йому байдуже, але насправді це зовсім не так. Він буде радий, якщо я спитаю його думку.  

Телефон дзвонить. Пес починає підвивати у такт музиці. Який талановитий! Співає навіть краще за свого хазяїна. 

Я дивлюся на екран — Наталі. 

— Привіт, — беру слухавку, хоча насправді я не маю настрою говорити з нею.

— Ну? — її голос холодний, діловий. — Міє, чому досі немає нічого нового? Жодної провокації, жодного скандального абзацу. Читачам потрібна сенсація. Їм не цікаво читати те саме, що ти показуєш у своїх блогах. 

Я опускаю погляд на порожню сторінку у блокноті, де б уже мали бути нотатки для наступної статті. 

— Скоро все буде. Я працюю над цим, — відповідаю тихо. — Нова стаття тебе приголомшить. 

— Та невже? І про що ж вона буде? Ти вже дізналася деталі конфлікту Скайлера з батьками? 

— В процесі, — брешу. Я уявлення не знаю, що між ними сталося. А Тимур уникає розмов про це. — Просто дай мені трохи часу, добре? Ще ж Тиждень Моди на носі… Звідти я точно принесу щось цікаве. 

— Обіцяєш? 

— Так.

— Та мені потрібен матеріал ще до Тижня Моди. Даю два дні.

— Але… 

— Два дні, Міє!

Вона перериває дзвінок, навіть не попрощавшись.

Я відчуваю дивний тягар на серці. За всю мою кар’єру журналістки у мене жодного разу не було відчуття відрази до своїх обов’язків. Я горіла цим, жила цим. А тепер мені не хочеться писати. Я не можу змусити себе написати жодного поганого слова про Скайлера. Тим паче, після сьогоднішнього. 

Так, він егоїст, саркастичний козел. Поводиться, як останній гівнюк. Але я вже встигла побачити й інше: як він без вагань стрибнув у брудну яму, як витягав того наляканого собаку. Як радів, коли скуштував домашньої їжі і як відчайдушно боявся чергової зустрічі з папараці. Він не ідол. Не зірка. В першу чергу він — жива, вразлива людина. І ця людина заслуговує на спокій та особисте життя. 

Дивлюся на собаку, який кліпає на мене своїми темними очима, й шепочу сама до себе:

— Здається, це буде складніше, ніж я розраховувала…

Я намагаюся. Чесно. До пізньої ночі тероризую клавіатуру на ноутбуці, пишучи речення за реченням, а потім стираю їх та починаю наново. У мене печуть очі. А ще починає боліти тіло, бо пробіжка дається у знаки. Я з останніх сил трималася, аби не показати наскільки мені важко. Хотіла здаватися крутою. А тепер хочу знеболюючого, бо мої м’язи ниють від втоми. 

Лягаю у ліжко. Вимикаю світло, проте не встигаю заснути, як чується звук дверного замка. Скайлер повернувся. Підіймаюсь. Навшпиньках крадуся до дверей та ледь-ледь прочиняю їх. Хочу подивитися, як пес відреагує на повернення свого хазяїна. Чи буде він знову гарчати на нього. А ще сильно переймаюсь тим фактом, що Тимур вступить у калюжу, і почне сваритися. В такому разі доведеться втрутитися та пояснити, що привчання собаки до туалету надворі справа кількох місяців, а не одного вечора. 

Скайлер заходить у дім із величезним мішком собачого корму на плечі. В іншій руці  — пакет із зоомагазину. Я прикриваю рота долонею, щоб не видати сміх. І цей чоловік кричав, що у його домі немає місця для смердючої псини?

Він ставить покупки на підлогу і якийсь час просто стоїть, вдивляючись у цуцика. Той підіймає голову, кліпає сонними очима й насторожено кладе морду на лапи.

Скайлер повільно дістає з пакета маленьку коробочку. Я примружуюся. Здається, це нашийник.

— Окей, малий, — бурмоче він. — Консультант у магазині сказав, що цей нашийник позбавить тебе бліх. Хочеш ти цього чи ні, проте я повинен одягнути його на тебе. 

Він рухається напружено, ніби підходить до бомби. Простягає руку, обережно торкається носа собаки. Пес трохи ворушиться, і я бачу, як Скайлер здригається всім тілом.

— Тихо, без фокусів, — шепоче він. — Мені теж страшно. 

І диво: йому вдається. Нашийник клацає. Пес не розуміє, що навіщо йому на шию почепили цю штуку й намагається зняти її лапою. Скайлер, щоб відволікти його, дістає м’яку іграшку — жовту качку.

— Якщо психуватимеш і захочеш когось вкусити, то кусай це! — Відступає назад, витирає піт із чола й бурмоче: — Чудово. Я зовсім з’їхав з глузду, бо розмовляю з собакою.

Наостанок він ще раз тягнеться до песика й нервово гладить його по голові. Напевно, для того, щоб закріпити успіх. Після чого залишає його на кухні, а сам йде на другий поверх. 

Здається, лід між цими двома тріснув. Ще трохи, і вони стануть друзями. Гарантую.