Глава 16

Коли ми нарешті доїжджаємо, Скайлер вилітає з машини так, ніби тікає від поліції. Увесь час бурчить про зіпсований день, про те, що його кар’єра закінчиться через болячки з каналізації, і про те, що я його «втягнула у цей цирк».

Я тим часом несу песика у дім. Він легкий, як подушка, і тремтить так, що серце крається. Страшно навіть уявити, що йому довелося пережити і як довго він пробув сам-один у темряві та холоді. 

— Стоп, — Скайлер простягає руку, ніби ставить шлагбаум. — Не смій. У моєму домі він не житиме.

— А де ж тоді? На вулиці? — піднімаю брову. — Такого маленького не можна тримати просто неба. У тебе для нього навіть вольєра немає. 

Скайлер зводить очі до стелі, ніби просить допомоги у небес.

— Моя вітальня — для гостей. Моя студія — для музики. Моя спальня — для сну. І у жодній із цих кімнат не передбачений відділ бліх та шерсті. 

А про кухню він не сказав. Тому я мовчки та несу пса прямо туди. Беру з ванної килимок й стелю під вікном. 

— Тут буде його місце, — кладу на нього песика. 

— На моїй кухні? — Скайлер хапається за голову. — Де готується їжа?

— Ти нічого не готуєш, — усміхаюся. — А твої лотки з кормом для зірок надійно запаковані. 

Скайлер злісно бурмоче собі під ніс і розмахує руками, наче він не співак, а драматичний актор у гуртку самодіяльності. Поки він обурюється, я наливаю миску води й ставлю поруч з собакою. Цуцик жадібно п’є, бризкаючи навсібіч.

— Подивись на нього, — кажу тихо. — Він такий нещасний. Йому боліло, він голодував і плакав. А тепер у безпеці. Завдяки тобі. 

На мить обличчя Скайлера м’якшає. Але лише на мить.

— Надовго він тут не залишиться, — бурчить. — Це тимчасово. Тимчасово, зрозуміла мене?

— Звісно, — погоджуюсь. Хоч ми обидва знаємо: він уже наш. Назавжди.

Скайлер залишає мене одну. Наказує зробити так, щоб від собаки не тхнуло, а сам йде відмокати у ванній. І про “відмокати” я не перебільшую, бо сидить він там майже годину! Я вже було подумала, що треба перевірити чи не втопився. 

Але ні. Він живий та здоровий. Спускається у кухню свіжий, блискучий, як із реклами шампуню. Тільки погляд досі злий та невдоволений. Але це його стандартний вираз обличчя, тому все гаразд. 

Він зупиняється, схрещує руки на грудях.

— Ну що, як тут наш щур? Ще не наклав мені у кросівки? 

У кросівки — ні. Але він зробив це на білий пухнастий килим у вітальні. Я вирішую промовчати. Килим виперу, а ось репутацію песика потім не відмию. 

— Він не щур, він милий. Подивись, які в нього симпатичні вушка.

— Подивився, — сухо каже він. — Нічого симпатичного. Він схожий на суміш вовкулаки з оленем. І він недолюблює мене. Взаємно, між іншим. 

Я хмикаю. Але коли опускаю очі, бачу, як пес справді втупився у Скайлера. Серйозно. Ніби вирішує, чи варто відгризти йому ногу.

— Він просто відчуває, що ти вороже налаштований. На мене ж так не реагує. 

 — Звісно я вороже налаштований! Мій дім перетворюється на бозна-що. Прохідний двір! Спершу ти, тепер собака, хто наступний? 

— Діти, — жартую я. — Подивись, яка ідеальна складається картинка: у тебе є будинок, кохана, собака. Залишилося завести дітей, і можна казати, що життя вдалося. 

Скайлер робиться блідим і важко ковтає слину. 

— Ні, — все, що може видушити з себе. — Ніяких дітей. І взагалі… я… мені на роботу треба. Альбом записувати.

— Ти навіть не поїси перед виходом? 

Він зупиняється. 

— Точно, — відчиняє холодильник. — А де моя їжа?!

— Я віддала її собаці.

— Ти знущаєшся?! — кричить він. Здається, ще трохи — і почне рвати на собі волосся.  

— Ні. Просто він був голодним, а у мене нічого готового окрім твого раціону не було. Вибач. Я знаю, що не повинна була чіпати твою їжу, — намагаюсь, аби мій тон був якомога дружелюбнішим. — Натомість я приготувала тобі сирну запіканку. Вона смачна, чесне слово. 

Скайлер обертається до столу, куди я показую пальцем. 

— Коли ти встигла?

— Поки ти мився. 

— Он як… Нічого собі, — роздратування повністю зникає з його обличчя. — Ну… цей. Дякую.

Він сідає за стіл та береться за їжу. Я розумію, що йому подобається. Але чому від цього стає так добре мені — не розумію. 

— Раніше ти споживав їжу з доставки, бо не мав людини, яка б готувала для тебе. Тепер є я. Якщо хочеш, я займуся цим, — ці слова злітають з моїх вуст ще до того, як мозок усвідомить їхнє значення.  

— Будеш складати мені раціон? — хмикає. 

— Ні. Буду годувати тебе, як нормальну людину. 

— Я потовстішаю.

— І що? 

— Не влізатиму у свій одяг. 

— Ти ж багатий, купиш собі новий, — я помічаю боротьбу в його очах. Він хоче відмовитися, але спокуса занадто велика. — До того ж ми не будемо разом вічно. Ну місяць, два. За цей час з твоєю фігурою нічого не станеться. 

Скайлер пхає до рота останній шматок запіканки. 

— Ну гаразд. Можеш спробувати, якщо так сильно хочеш, — говорить, таким тоном, наче робить мені неабияку послугу. Намагається залишатись головним. — Але я дуже вибагливий у їжі. Не ображайся, якщо я не їстиму. 

— Домовились.