15.1

Вадим пообіцяв бути якомога швидше, але я-то розумію, що він обов’язково застрягне у ранковому заторі. Сиджу у цій злощасній ямі й думаю: от так закінчується кар’єра легенди. Не на сцені під овації, не у глянцевих журналах, а у каналізації, поруч із пляшкою з-під пива і дохлою мишею. 

— Чудовий початок дня, — промовляю сам до себе. — Заряд енергії! Бадьорість пре аж через край. І все завдяки тобі, Міє, — підіймаю голову. — Якби не твоя надмірна милосердність, я б не потрапив у цю пастку!

— Ти сам туди поліз, — лунає згори. — Припини скиглити. Я придумала, як тебе дістати! 

Я підводжу голову й бачу, що вона простягає мені… гілку.

— Серйозно? — запитую. — Це що, новий спосіб приниження?

— Вхопись і підтягнися. У тебе все вийде!

Я беруся за ту гілку, смикаю. Вона гнеться, тріщить. З неї сиплеться кора. Я виглядаю, як незграбна мавпа з радикулітом, яка не може видертися на дерево. Нічого не виходить.

— Блискучий план, — зітхаю. — Шкода, що він не спрацював. 

Мія відкладає гілку. Лягає на траву біля люка та дивиться у нього, як у чарівний колодязь. Напевно, намагається вигадати черговий ідіотський спосіб мого порятунку. Собака теж дивиться на мене згори униз. І якщо Мія демонструє стурбованість, то псина випромінює явну насмішку. Клянуся, цей монстр глузує з мене. Він радий, що я опинився на його місці. 

— Ти ж не розповіси про цю ситуацію своїм підписникам? — питаю. — Якщо розповіси, то я вижену тебе з дому. Присягаюся!

— Чому? Невже ти настільки сильно боїшся виглядати смішним? 

— Я не клоун.

— Але ти людина. Людям притаманно іноді потрапляти у дурні ситуації, у цьому немає нічого страшного. 

— Людям і в скандали потрапляти притаманно. А мені, як бачиш, не можна. Будь-яка моя помилка обертається сенсацією для ЗМІ. 

— Ну то й що? 

— Тобі не зрозуміти… Ти ніколи не була популярною.

Вона знизує плечима.

— Зараз я доволі популярна. 

— І в тебе немає страху, що тебе засміють або засудять? 

— Ні, абсолютно. 

— Що ж… Ти або дуже крута, або геть дурна. Я ще не визначився.

— Перший варіант, — підказує вона.

Я витираю бруд з обличчя, зворотною стороною футболки. Прислухаюся, і нарешті чую гул мотора, який неможливо не впізнати. Не знаю, яким чином Вадим зміг проїхати автівкою у сам парк, проте я дуже вдячний йому за це. У мене навіть настрій покращується. 

— Я тут! — гукаю, коли чую, як хлопають дверцята. — Вадиме, рухайся швидше. 

— Скайлере, ти що там робиш?

— Загоряю, — фиркаю. — Тут чудове сонце і запах троянд. Не бачиш?

Вадим зиркає на Мію.

— Це не ти його туди скинула? Якщо так, то я не засуджую. Знаю, що він може довести… 

— НІ! Ні, не вона, — гарчу, втрачаючи залишки терпіння. — Я сам… Сам сюди спустився. Собаку рятував, між іншим.

— Гаразд, — зітхає Вадим. — У мене є трос для буксирування, скинути? 

— Ми вже пробували з гілкою, — відповідає замість мене Мія. — Він не може втриматися, бо у нього слабкі руки.

— У мене сильні руки! Просто… м’язи втомилися. 

— Ясно, — киває Вадим. — Зараз я тебе дістану. Не психуй.

І, не вагаючись, він стрибає у люк. Приземляється поряд зі мною так легко, ніби це не каналізація, а дитячий батут.

— Ходи сюди, — каже, підсовуючи мені руку під пахву й піднімаючи, як малу дитину. 

— Гей! Не так, — пручаюся. — Не бери мене на руки!

— Чому? 

— Це принизливо. Не по-чоловічому, розумієш? — схиляюся до його вуха й шепочу: — Мія дивиться. Краще присядь, а я стану тобі на плечі. Давай, швиденько!

— Нагадай, чому я досі працюю на тебе? — обурюється він, але таки опускається на коліна. — За які гріхи терплю свої вибрики?

— Замовкни. 

Я стаю на його плечі. Він різко підводиться й буквально виштовхує мене на поверхню. Нарешті я можу бачити сонце! Обтрушуюсь, вмиваюся водою, яку мені на руки зливає Мія. Потайки мрію, щоб Вадим опинився у моїй шкурі та не зміг вилізти самостійно. Але він навіть не напружується. Просто підстрибує, ставить руки на край люка й одним підтягуванням вилазить назовні, ніби все життя тренувався саме для цього моменту. Можете мене привітати: мій асистент — Спайдермен. 

Мія показує великий палець.

— Ти просто герой дня! 

Я відчуваю, як у мене всередині все закипає. Це Вадим герой? А хіба не я тільки що боровся з собацюрою? Хіба не мене дряпали, кусали й обливали всякими біологічними рідинами? Чому ж тоді увесь оваційний пакет отримує Вадим?

Та й біс із ним. Я мрію тільки про одне — гарячий душ. Швидко застрибую на заднє сидіння Вадимової автівки, готовий нарешті поїхати додому. 

— Я надішлю чек за хімчистку салону! — кричить він, коли я відкидаюся на спинку. — І вікно відкрий, бо смердиш страшенно. 

— Міє, швидше, — гукаю. — Ти їдеш, чи пішки йтимеш?

Але вона не рухається. Сидить на траві, притискаючи до себе каналізаційного демона, який вже влігся їй на коліна й дивиться на неї так, ніби вона — його нова мама. Мія переводить погляд з нього на мене, і в її очах я бачу небезпечну рішучість. О ні… Здається, я знаю, що вона зараз скаже. 

— Ми не можемо залишити його тут. Йому потрібен дім.

— Йому потрібен екзорцист, — виправляю.

— А у тебе такий великий будинок. Він міг би стати охоронцем… — її голос раптом стає лагіднішим. 

 — Нізащо! У моєму домі немає місця для смердючої блохастої псини!

— Ми знайдемо йому хазяїна, — не відступає Мія. — Треба просто зняти відео та викласти у соцмережі. Твої фанатки будуть у захваті від можливості узяти собаку з рук Скайлера. 

— Які ще відео? — ричу. — Я працюю у шоубізнесі, а не у притулку для тварин!

— А я давно хотів собаку, — спокійно каже Вадим. — Якщо ви не проти, я можу забрати його собі. Буде мені другом.

І тут моїй голові трапляється коротке замикання. Інакше це не пояснити.