Глава 15

Спускаюсь у яму. Тут тісно, вогко, і смердить, як у пеклі. Ноги ковзають по брудних трубах — доводиться докладати неабияких зусиль, аби не впасти. Я вже шкодую, що поліз сюди. Хай би цю собаку рятував хтось інший. Зрештою, я співак, а не зоозахисник! Для цього є спеціально навчені люди. 

— Ну що там? — гукає Мія зверху.

— Боюсь, мій одяг доведеться викинути, — бурчу. — Щойно вилізу, прийму ванну з антисептика.

— Я питаю за цуцика. 

— Ну звісно… Чого б це ти цікавилася мною…

Я вдивляюся у пітьму, де сховалася ця нещасна тварина. Нічого не видно. Вмикаю на телефоні ліхтарик та направляю промінь світла на неї. Твою ж наліво! Може, це і цуценя, але коли воно піднялося на лапи, то стало розміром з оленя. Такого монстра я ще не бачив: голова маленька, вуха великі, шерсть невідомого кольору стирчить навсібіч, як голки їжака. Від однієї думки, що я маю доторкнутися до нього, мені хочеться блювати. 

— Міє! Це не цуценя. Це якийсь чорт. Може, не варто його рятувати? Нехай, сидить у підземеллі, де йому і місце. 

У відповідь на мої слова собака починає гарчати й демонструвати молоді (й до біса гострі) ікла. 

— Він наляканий, — спокійно відповідає Мія. — Скажи йому щось лагідне.

Я моргаю.

— Що наприклад? — відступаю на крок і притискаюсь плечем до запліснявілої стіни. — Мені на думку спадають тільки молитви. 

— Не думаю, що він хоче вкусити тебе… Але якщо таки вкусить, то не забудь звернутися у лікарню, щоб тобі зробили щеплення від сказу. 

Чудово. Просто чудово.

Стою, втупившись у цю істоту. Вона гарчить. Я гарчу у відповідь, щоб не показувати свій страх. Якщо Мія зрозуміє, що я злякався цуценя, то засміє. А я не хочу давати їй таку можливість. Якщо вже підписався на роль героя, то маю грати її до самого фіналу. 

— Добре, малий, домовимось, — шепочу, простягаючи руку. — Ти не кусаєш мене, а я витягаю тебе на поверхню. Потім розходимося кожен у свій бік. Відчуваєш свою вигоду?

Собацюра не рухається. Його очі насторожені, чорні та злі. Від цього погляду у мене мороз по шкірі. 

Так, треба діяти. Іншого вибору все одно немає. Затримую дихання, подумки рахую до п’яти і роблю крок уперед. Я не покажу страху. Не буду слабаком в очах Мії. Керований адреналіном, якого ще в житті не відчував, хапаю пса під ребра. Він одразу починає смикатись, дряпатись й скавчати так, ніби я збираюся його з’їсти. 

— Та заспокойся ти! — шиплю на нього. — Ненормальний!

Він розмахує лапами, як каратист. Одна опиняється у мене в роті. Мокрий хвіст б’є по очах. Кігті нищать футболку… А його спина вигинається у різні боки, як у риби, яку щойно витягли з води. Я б нізащо не назвав цю істоту беззахисною!

— Ну як там?! — кричить Мія згори.

— Все під контролем! — відповідаю голосом, що зривається на фальцет.

Врешті умудряюся підняти того монстра вище голови й підійти до люка. Здається, у стресі він ще й помочився на мене. Гаразд, тут його не звинувачую. Я сам ледь не наклав у штани. 

— Дотягнешся? Забирай! — вже ледь не молю Мію. — Тільки швидко, бо довго я його не втримаю. Фу, на мене перестрибнула блоха!!! МІЯ!

Мія бере собаку на руки, пригортає до грудей. Той миттю заспокоюється, притискається до неї й навіть тихо підвиває, ніби дякує.

Я дивлюся на цю ідилію знизу, обтираю лоба й попереджаю:

— Обережно. Він небезпечний…

— Та годі тобі, — відмахується Мія. — Налякав дитинку… вся аж тремтить. 

— Це замість “дякую, ти мій кумир”? 

— Дякую, — її посмішка сяє найяскравішими променями сонця. — Вилазь вже!

Підходжу до стінки, впираюся руками у трубу й роблю ривок угору. У моїй голові це виглядало дуже просто. Але на практиці, я залишаюся у люці з обдертими долонями. 

— То була лише розминка, — шепочу сам собі. — А тепер я покажу справжній паркур.

Стаю зручніше, стрибаю, майже чіпляюся за край… ковзаю вниз і гепаюся на дно. 

— Що то був за звук? — чую голос Мії. 

То моя самооцінка тріснула. 

— Я просто перевіряю міцність труб, — відповідаю, перше що спадає на думку. — Якщо вже заліз у люк, то чому б не…

— Тимуре, ти не можеш вилізти? — я відчуваю, що вона ледь стримує сміх. Її голос зрадницьки тремтить. 

— Звісно можу!

Роблю ще одну спробу. І ще. І ще три. Кожного разу мене зустрічає одна й та сама сцена: слизький бетон, руки ковзають, ноги зриваються. Моя гідність повзе вниз, як курс національної валюти. 

Мія схилилася над люком. Вона мовчить, але я відчуваю її погляд. Він пече сильніше, ніж усі подряпини на моєму тілі. 

Я опускаю голову, видихаю й тихо, майже не своїм голосом наказую:

— Дзвони Вадиму.