14.1

Будильник дзвонить о сьомій, і я вперше за довгий час не відкладаю його на десять хвилин. Сьогодні у мене є план: підняти Мію на пробіжку й подивитися, як вона буде страждати. Вона ж точно не з тих, хто вранці схоплюється з ліжка та поспішає займатися спортом. Зараз я побачу сонну, скуйовджену версію «міс бодіпозитив» і влаштую їй невеличке пекло (тут має звучати злий сміх).

Одягаю спортивні шорти й футболку. Роблю розминку. Відчуваю, як енергія розливається по моїх венах. Зараз добренько попрацюю над собою, і вчарашнє помутніння розуму, коли я з’їв пиріг, не скажеться на моїй фігурі. 

Спускаюся сходами, щоб розбудити Мію. Уявляю, як вона буде канючити: «Може, іншим разом?» або «Я сьогодні не в настрої, дай поспати». Я навіть заготовив кілька саркастичних фраз на випадок, якщо доведеться тягти її силоміць.

Але реальність вщент розбиває всі мої очікування.

Мія чекає у вітальні. Одягнена у спортивні легінси зеленого кольору та яскраво червону майку. Якщо я навмисно одягаюся у темні, непримітні кольори, то ця папуга вирішила вийти на пробіжку в образі великої стиглої полуниці — аби її точно помітили. Та мене пригнічує не одяг, а те що, вона цілком бадьора й, очевидно, прокинулася раніше за мене. 

Ну нічого… мій тріумф ще попереду. 

— Я вже думала, що ти не вийдеш, — кидає, закриваючи пляшку з водою. — Збиралася готувати сніданок. 

Я беру себе в руки та не видаю здивування. 

— Взагалі-то я вже давно готовий, — бурмочу. — Просто не хотів квапити тебе. 

Вона усміхається так, ніби бачить мене наскрізь.

— Ну якщо ми обоє готові, то рушаємо? Покажи мені маршрут. 

— Вперед. 

Ми починаємо бігти від воріт. Я навмисно беру швидкий темп, щоб збити її дихання. Мія здується за три хвилини та повернеться додому, а я перепочину у сквері неподалік. 

Але вона тримається поряд. І навіть не скаржиться.

Минуло десять хвилин, а я досі не чую її захеканого: «Скайлере, я більше не можу». Натомість чую клацання камери.

— Скажи привіт моїм підписникам! — Мія тримає телефон перед собою, бігти їй це не заважає. Вона, чорт забирай, ще й веде пряму трансляцію! — Востаннє я бігала ще на уроці фізкультури у школі. Дякую, Скайлеру, що підлаштовується до мого черепашачого темпу. 

Звісно, я не зізнаюся, що сам ледве тягну цей темп.

— Припини знімати, — гаркаю. — Я тренуюсь не для показухи.

— А раптом ми змотивуємо й інших? — сміється вона й продовжує коментувати в камеру, як ми біжимо алеєю. 

Я зиркаю на неї краєм ока. Вона якась відьма. Примудряється не тільки бігти, а й жартувати. Жодних ознак втоми тоді, як я готовий виплюнути легені. 

Ми звертаємо у сквер. Тут прохолодно і спокійно. Над невеличким озером досі не розсіявся туман. Зовсім поряд знаходиться лавка, яка слугує фінішем моїх забігів. Зазвичай я падаю на неї, відновлюю дихання, витираю піт й чекаю поки не мине втома. Потім пішки повертаюся додому. Але сьогодні ігнорую цю лавку. Нізащо не зупинюся першим! 

З цими думками додаю швидкості та намагаюся обігнати Мію, аж раптом ледь не врізався у її спину (Так, я біжу позаду. Не будемо про це).

— Гей, ти чого зупинилася? — зловтішаюся, що вона нарешті здулась.

Вона нахиляє голову й прислухається.

— Тихо. Ти не чуєш?

— Чую, як гепає твоє серце, — фиркаю. — Зізнайся, що більше не можеш. 

— Ні, Тимуре, серйозно, — вона прикладає палець до губ. — Десь неподалік скавчить цуценя.

Я закочую очі.

— Писк у вухах може виникнути через високий тиск. Якщо тобі важко, то просто…

Але вона вже йде вперед, до старого каналізаційного люку. Присідає, заглядає вниз і вигукує:

— О боже, справді! Дивися! Малесенький…

Я, сповнений скепсису, підходжу й кидаю погляд у темну діру. І точно — внизу, серед сміття й іржавих труб, тремтить вимащена у багно собацюра. 

Мія миттю розчулюється:

— Його треба врятувати!

— І як ти це собі уявляєш? Скинеш йому канат?

— Ні… Доведеться спуститися. Ти зможеш?

Це питання настільки абсурдне, що мені стає смішно. Подібне могла видати тільки Мія. 

— Як ти собі це уявляєш? Я у каналізації… Там же брудно, небезпечно і смердить! А у мене кросівки за три штуки баксів. 

— Іншого я від тебе й не очікувала, — кидає вона. І, перш ніж я встигаю зупинити, стає навколішки й по пояс лізе у люк. 

Я складаю руки на грудях, спостерігаючи, як вона незграбно тягнеться вниз.

— О, так. Чудова ідея, Міє. Зараз ти застрягнеш, і мені доведеться дзвонити в ДСНС. Треба зняти це на відео. Твої підписники будуть у захваті.

Вона сопе, намагаючись дотягнутися. Нічого не виходить. Собака скавчить ще жалібніше, але вже не сама, а в дуеті з Мією. Та підіймає голову — вже брудна, з подряпиною на плечі і сльозами на очах. О… ну тільки не це. Ненавиджу жіночі сльози. Це маніпуляція найвищого ступеню.  

Я видихаю.

— Може, краще заплатити комусь, щоб дістали її? — пропоную найбільш логічний варіант.

— Ти бачиш людей?

Я роззираюся. Дійсно, навколо ні душі. Власне, тому я тут і бігаю.

— Ну… можна викликати Вадима. Не лізь туди сама. Та собака може бути небезпечною. На ній немає нашийника, де гарантія, що вона не вкусить?

— Я таки ризикну, — відкладає телефон та пляшку з водою. Приміряється, як простіше спуститися. Хоча, я не впевнений, що вона взагалі пролізе крізь той люк. Груди не дозволять. 

— Постривай! — кричу, коли розумію, що вона не жартує. — Там надто високо. Ти зламаєш собі ногу! 

— А раптом і цуценя зламало собі ногу? Уявляєш, як йому? 

Я видихаю. Намагаюсь не показувати, що насправді мої нерви на межі. 

— Відійди! — відштовхую Мію за мить до стрибка. — Я сам.

— Ти ж щойно казав…

— Замовкни! — огризаюся. — Просто замовкни й не коментуй. 

Скидаю кепку й, обурено лаючись собі під ніс, спускаюся у каналізацію.