Глава 14

Надворі пізня ніч. Зазвичай я настільки втомлююсь, що відключаюся щойно торкнусь подушки, але сьогодні мене знову мучить безсоння. Ніяк не можу влягтися… Кручусь туди-сюди, як та бісова принцеса на горошині. Це Мія винна, бо все почалося саме тоді, коли вона поселилася у моєму домі. У неї якась важка енергетика. 

Я беру телефон і з нудьги знаходжу її блог. Не знаю, навіщо починаю дивитися відео одне за одним. Вона там така смішна, прямолінійна, справжня, без цих усіх глянцевих фільтрів і фальшивих посмішок. Говорить так, ніби їй байдуже, хто і що подумає. Це дуже відрізняється від того, до чого я звик у своєму оточенні. Це… підкупає. Саме тому, посміхаючись, як ідіот, я ставлю лайк під кожним її постом. 

Відкладаю телефон і визираю у вікно. На газоні видно світло, яке відкидає лампа у її спальні. Отже, вона теж не спить… Мене розпирає цікавість: що вона там робить? Читає? Дивиться серіал? Чи, може, вже почала писати всій перший любовний роман, на який я її надихнув… Якщо так, то можна претендувати на відсоток роялті з продажу. Послуги музи повинні бути оплачені. 

Якщо ми вже обоє не спимо, то треба якось виманити її з кімнати. Але як дібрати логічну причину. Ну бо ж не можу я тупо прийти й сказати: «Привіт, Міє, мені нудно, склади компанію». Це звучало б так, ніби я відчайдушно хочу її уваги. 

А я ж не хочу. 

Чи таки хочу?

Може, вдати, що мені потрібна допомога?  Типу я щось загубив… наприклад, контактну лінзу! Але тоді вона дізнається, що у мене поганий зір, а це похитне мою ідеальність (як би тупо це не звучало). Хм… а, може, збрехати, що я почув дивні звуки й вирішив перевірити, чи з нею все гаразд? Так я навпаки виглядатиму захисником! Оце годиться. 

А зрештою, навіщо щось вигадувати? Хіба мені не стане сміливості просто піти та запросити її на прогулянку. Скажу як є: ти не спиш, я не сплю, погода хороша — давай подихаємо свіжим повітрям. Що тут такого? 

Так і зроблю. 

Сповнений рішучості спускаюся сходами. Впевнено крокую до дверей. 

Стукаю. Один раз. Другий.

Чомусь у мене пітніють долоні. Напевно, від спеки. Ледь встигаю витерти їх об штани, як вона відчиняє. 

— Що сталося? 

Її піжама — це чоловіча футболка з емблемою провінційного футбольного клубу. Не якась там Вікторія Сікрет, не Діор. Просто футболка. Але чомусь на ній вона виглядає приголомшливо.

Я відкриваю рот, щоб сказати: «Ходімо прогуляємося», але слова застрягають у горлі. Уявляю, наскільки тупо виглядаю зі сторони, проте не можу нічого з цим зробити. Треба визнати, що запросити її на прогулянку не так вже й просто.

— Скайлере, — вона намагається вивести мене з заціпеніння. — Тобі погано?

Я відчайдушно прагну повернути контроль над ситуацією. Тому мені не залишається нічого іншого, як застосувати свій безпрограшний прийом — увімкнути режим гівнюка. 

— У тебе совість є? Забула, що живеш тут не сама? — видаю, зневажливо хмикнувши. — Світло палиш, шурхотиш, я через тебе не можу заснути. Між іншим, у мене режим. Я не зможу гарно співати, якщо не висплюся. А у мене завтра запис альбому. 

Вона піднімає одну брову. Спокійна. Настільки спокійна, що мене це лякає. 

— Серйозно? Хочеш сказати, що я дуже голосно… пишу повідомлення?

— Кому ти пишеш о такій порі? 

— Артему. 

— Якому ще Артему?

— Я ж розповідала тобі про нього. Це мій дуже близький друг. 

Точно. Щось таке пам’ятаю. 

— Занадто близький, якщо ти пишеш йому вночі. 

Мія починає сміятися. 

— Ревнуєш?

— Пфф… З чого б це! Мені взагалі байдуже.

— Твоя байдужість дуже красномовна…

Ситуація повністю вийшла з-під контролю. Треба капітулювати, поки моя честь не втрачена остаточно. 

— Вимикай світло і лягай спати. Зранку підемо на пробіжку! От, що я хотів тобі сказати. 

— Гаразд, — киває. — Добраніч. 

І закриває двері прямо перед моїм носом. 

Звісно, вона мене не послухалася. Світло у її спальні горіло ще годину і двадцять хвилин.