13.1

Що він собі дозволяє?! Та як у нього взагалі рот відкрився сказати таке про мене?! Мія варта кращого… Та будь-яка дівчина була б на сьомому небі, якби опинилася на її місці. Я вже три роки очолюю список найбажаніших холостяків країни. Багатий, талановитий, сексуальний, з гарними смаками та почуттям гумору — це все про мене. Що ще треба? 

Чи, може, він мав на увазі себе? Мовляв, саме він був би кращою парою для Мії. От же ж змій… Я йому гроші плачу, а він зазіхає на мою фіктивну дівчину! Кусає руку, яка його годує! Нехай навіть не розраховує. Поки діє контракт, Мія — моя. І крапка. 

Визираючи з-за тих клятих соняхів крокую до будинку. З прочиненого вікна кухні на вулицю виливається аромат випічки. Він обволікає мене, хапає за горло та зв’язує мені руки. І ось, сам того не помітивши, я перетворююсь на раба, який не може думати ні про що інше, окрім того клятого пирога. 

Зупиняюся на порозі. В останній момент мені стає соромно дарувати їй ті соняшники. Це було задумано як жарт, але зараз вже якось не до сміху. Я роззираюся, думаючи куди їх заховати. Але не встигаю. З вікна визирає Мія. 

— Тимуре! — Вона посміхається та махає мені рукою. Спершу я думаю, що це гра на камеру, бо ж Мія навряд чи рада бачити мене. Але в її руках немає телефону. — Ти якраз вчасно. Заходь!

— Дякую, що дозволила… — бурмочу собі під ніс, переступаючи поріг власного дому.

Тут концентрація запаху ще сильніша. Таке враження, що ми живемо у пекарні. 

— Ооо… Тобі навіть на роботі дарують квіти? — питає Мія. На ній зараз коротенька домашня сукенка та рожевий фартух. Волосся заплетене у косу та підв’язане стрічкою. Одна щока трохи припорошена борошном, мов пудрою. 

У такому образі вона нагадує мені дівчину з плакатів у стилі пін-ап. Хм… колись чоловіки шаленіли від такого типажу. От тільки мода змінилася, а Мія досі тримається стандартів краси п’ятдесятих років двадцятого століття. І чому вона не хоче йти у ногу з часом? Їй би скинути кілограмів п’ятнадцять — була б красуня. 

— Що? — перепитую, бо через власні думки не почув її.

— Питаю, хто тобі подарував такі гарні соняхи. 

— Гарні? — я тупо оглядаю квіти, наче дорогою з машини до дверей вони могли змінитися. Ні, все такі ж простецькі. — Тобі подобаються?

— Звісно. 

— О… ну це… добре. Бо їх тобі купив. 

— Мені?! — її очі так блищать, наче я купив кольє з діамантами, а не бур’яни. — Справді? З якого приводу? А… точно! Це ж треба зняти на відео. Давай ти зараз вийдеш на двір, я увімкну камеру, а потім ти знову зайдеш і подаруєш їх мені. Обіцяю вдати здивування. 

— Та ні, — мені стає соромно перед фанатами. — Не варто це знімати.

— Тоді ніхто не дізнається, що ти купив їх для мене. Який в цьому сенс? 

Я знизую плечима. Тепер не можу зізнатися, що сенсом їхньої покупки була мета принизити її. 

— Це… просто так. Для настрою, — віддаю їй той букет.

Мія завмирає. Стоїть і дивиться на мене. Потім її вуста повільно розпливаються в усмішці. Вона здається щасливою, проте я все одно почуваюся гівнюком. 

 — Дякую, — ніжно обіймає ті соняхи. — Мені дуже приємно. Не очікувала цього від тебе… Знаєш, такі самі ростуть у садку моєї мами. Ми їх ніколи не сіяли навмисно, а вони все одно кожного року виростають. Наче чудо якесь. Можна я візьму вазу?

— Хіба у мене вона є?

— Так, знаю де!

Ну звісно вона знає. Було б дивно, якби не знала. 

— Бери. 

Вона носиться з тими будяками пів години. То обрізає стебла, то підливає воду, то шукає місце, де їм “буде комфортніше стояти”. Я зовсім спантеличений. Не очікував такого. Вона не раділа купальнику вартістю, як нирка спортсмена. А тут якісь соняхи, що проростають, навіть коли їх не сіяли. Дивна, нічого не скажеш…

Поки Мія зайнята, я дивлюся на пиріг. Це, бляха, якийсь витвір ювелірного мистецтва. Рум’яний і водночас соковитий. Його верхівка прикрашена запеченою меренгою та присипана корицею. Якби Каріна не сказала про пряму трансляцію приготування, то я б нізащо не повірив, що таке можна спекти вдома. 

Видихаю.

Вмикаю камеру, вітаюся. Потім відрізаю собі крихітний шматок та кладу до рота. Господи, та чому ж це так смачно? Я взагалі не люблю випічку. Востаннє їв її, коли мама пекла. А з мамою ми не спілкувалися вже дуже давно… 

— Краще смакуватиме, якщо запивати молоком, — промовляє Мія, сідаючи за стіл навпроти мене. — Тобі налити? 

Горить сарай — гори і хата. Я киваю. Шматок за шматком з’їдаю половину того пирога. Почуваюся наркоманом, який не втримався перед дозою. Але, чорт забирай, ні про що не шкодую. 

— Ти не думала змінити роботу? — питаю у Мії, збираючи зі столу крихти. — Тобі б мати власну пекарню, а не офіси прибирати…

— Готування їжі — це лише хобі. По закінченню універу я бачу свою кар’єру в іншому. 

— У чому ж? 

Вона якось присоромлено відводить погляд. 

— Не можу сказати. Нехай це стане для тебе сюрпризом. 

— Та хоч натякни! Мені цікаво. 

Мія прибирає порожню склянку від молока та ставить її у посудомийну машину. 

— Це пов’язано… з письмом. Написанням текстів.

— Ааа! Зрозумів. Хочеш написати книгу. Напевно, любовний роман. Я вгадав? Ну точно, ти ж навіть на філологічному вчилася, напевно любиш писати…

— Люблю.

— Ну то пиши. Не втрачай часу і починай вже зараз. Якщо тобі знадобиться прототип розкішного чоловіка для головного персонажа, то можеш використати мій образ. Я дозволяю. 

— Дякую, Скайлере. Ти такий щедрий.

Вона робить селфі зі мною. Потім бажає доброї ночі та йде до себе.

А я ловлю себе на думці, що був би не проти ще трохи поспілкуватися…