Глава 13

Скайлер

Якби у студії звукозапису поставили душ та нормальне ліжко, я б залишався тут на ніч. Люблю свою роботу. Живу нею. Кожна моя пісня — частинка душі. Так, я розбиваю свою душу на дрібні уламки, щоб ці уламки проткнули серце кожного, хто почує мій спів. 

Три години пролітають непомітно. Я б із задоволенням працював далі, от тільки звукачі вже просяться додому. Бачте, у них сім’ї, діти і вони взагалі не мали виходити сьогодні на роботу… Наче не розуміють, що моє натхнення куди важливіше за їхні сім’ї. 

— Скайлере! — у кімнату вривається Каріна. Зазвичай вона не дозволяє собі подібного. Якщо вже й приходить у студію, то тихенько сидить у куточку та спостерігає. За хорошу поведінку я дозволяю їй трохи поспівати з мікрофоном — таке собі караоке для обраних. — Треба поговорити!

Я не чую, що вона каже, проте добре читаю по губах. Знімаю навушники й запрошую її зайти в ізо-кабіну. Хлопців доводиться відпустити, нехай відпочивають.

— Привіт, — вітаюся без особливої радості. Каріна — хороша спеціалістка, проте її поява обов’язково свідчить про те, що мене наванжуватимуть роботою, яка з високою ймовірністю мені не сподобається. 

— Ти не береш слухавки. Вадим сказав шукати тебе тут, — вона жестикулює, і це супроводжується брязканням прикрас. Поки Мія не назвала її “циганською баронесою” я навіть не помічав цього. 

— Щось сталося? Знову?

— Ні. Але могло. Бо ви з Мією не дотримуєтесь мого плану, а робите що вам заманеться.

— Твої графіки та планування контенту — повна фігня. Головне результат. Правильно? А результат ми показуємо хороший. Нам усі вірять. 

— Майже, — вона дістає телефон та відкриває якийсь захаращений спамом сайт. — Ось, поглянь. Тут пишуть, що ваш роман — фікція, і скоро вас виведуть на чисту воду. 

— Це просто клікбейт!

— У тому-то у проблема, що ні. Тут доволі грамотно і докладно пишуть про ваш роман. Доказів поки що не наводять, проте наганяють інтриги. Диму без вогню не буває, тому вам треба бути максимально обережними. 

— Я дотримуюсь обережності. Чесно. І Мію тримаю під контролем. Зараз вона сидить вдома, і нікуди не рипається. 

— Ага… бачила. У прямому ефірі пече яблучний пиріг для тебе. Милота та й годі. 

Я не розділяю розчулення Каріни. Вона не в темі, проте мене не обдуриш.

— Вона робить це навмисно! — кажу. — Мія знає, що я таке не їм.

— Нікого не цікавить, що ти їси. Твоя задача — підіграти. Зараз їдь додому, дорогою купи квіти, а коли приїдеш, то обов’язково на камеру скуштуй той пиріг. І навіть якщо він буде на смак, як підошва, то все одно похвали. 

— Я не дозволив тобі диктувати правила, але повинен дозволити Мії. Чому ми не можемо знімати, як разом тренуємося у залі або бігаємо. Чому я маю підлаштовуватися під неї та її пироги?

— У моєму плануванні було все — і спільні заняття спортом, і відпочинок, і навіть “сімейні” сварки. Але ж ви не хочете порад і сценаріїв. Тому домовляйтесь між собою! Головне, аби це було правдоподібно. Ясно?

Я відключаю гітару, ховаю її у футляр. 

— Скайлере! — знову промовляє Каріна. На цей раз гучніше. — Тобі ясно чи ні?!

— Та ясно… Відчепися вже. 

Вона йде, навмисно гучно цокаючи підборами. 

Я збираю речі та параллельно набираю Вадима.

— Де тебе носить? Я вже закінчив. Відвези мене додому. 

— Буду за хвилину, — його голос настільки втомлений, наче він не спав кілька днів. — І ще заїдь у квітковий. Купи якийсь букет для Мії. Щось на свій смак. 

— Сам купляй!

— Тобі важко чи що? 

— Не важко. Але це твоя дівчина. І тебе мають бачити у квітковому магазині. Ти повинен з любов’ю і турботою обирати для неї квіти. 

Повинен. Повинен. Повинен. Це слово звучить частіше, ніж того може витримати моя ніжна психіка. Навіть мій слуга, тобто асистент, вказує, що я повинен. Дістало…

— Якщо ти не з’явишся за три хвилини, я тебе звільню! — хочу поставити на місце та нагадати, хто тут бос. — Час пішов!

Звісно, він не вклався у таймінг, але поки приїхав я вже перепсихував і не став сваритися. Місто стоїть у пробках, ми тягнемося, як черепахи. Проте у цьому є один плюс — момент моєї зустрічі з Мією теж відтягується. Чим менше часу ми проводитимемо разом, тим краще для нас обох. 

— Квітковий, — Вадим киває на магазин неподалік. — Я спробую припаркуватися перед самим входом. 

— Угу…

Не пам’ятаю, коли я востаннє купував квіти. Та й навіщо? Мене самого постійно задарюють букетами, які потім нікуди дівати. Найдорожчі собі забирає Каріна, решту Вадим роздає працівникам, що брали участь в організації мого виступу. 

— Добрий вечір! — очі флориста спалахують щирим захватом. Власне, я б здивувався, якби у нього була інша реакція. — Скайлер! Який приємний сюрприз!

— Вітаю.

— Чим можу допомогти? Хоча постривайте! Спершу… Можна фото? Дружина ніколи не повірить, що ви заходили!

 Я зціплюю зуби. 

— Так, звісно! — змушую себе посміхнутися. Неабиякими зусиллями втримую ту усмішку поки він робить кілька селфі. — Взагалі-то мені потрібні квіти. Для дівчини.

— Вашої дівчини? 

— Так.

— О… — чоловік проходить повз полички з товаром, постукуючи пальцем по підборіддю. Так розгубився, наче вперше у житті бачить ті квіти. — Ну троянди я не пропонуватиму — занадто банально. Можна обрати між орхідеями, ліліями чи гортензією. Ще є свіжі королівські півонії. 

Я уявлення не маю, про що він каже. Для мене увесь цей ботанічний сад — просто квіти. Роззираюся навкруги, збираючись просто тицькути пальцем на перший ліпший готовий букет. Аж раптом помічаю їх…

— Ідеально! Запакуйте оце. Хоча… можете не запаковувати. 

— Що? Соняхи? — обережно перепитує флорист. 

— Так. Давайте штуки три.

— Ви впевнені, що хочете саме їх? Може, створити композицію з соняхами і…

— Ні. Тільки їх. 

— Може хоч п’ять візьмете? Так буде гарніше…