Глава 12

Ми виходимо з магазину якраз у той момент, коли туди починає зазирати підозріло багато людей. Всі вони вдають, наче прийшли подивитися на купальники, а не на нас, проте я відчуваю на собі колючі погляди, які хочеться струсити з себе, як комах. 

— Швидко впоралися. Якраз встигаю завести тебе додому, і поїхати у студію звукозапису, — промовляє Скайлер, вручаючи мені пакет пафосно великих розмірів. 

— Можеш відразу їхати туди. Я ще не хочу повертатися, краще погуляю містом. 

— Сама? 

— Ну… так. 

— Ні. Краще будь у мене вдома. 

— Але що мені там робити? 

— Плавати, — киває на пакет.

— Нудно… Краще я зайду в кав’ярню — вип’ю смачнющий молочний коктейль, потім пройдуся центром, дістануся метро та зганяю додому. Перевірю, як там мій друг, чи не помер від туги за мною. 

— Твій друг живе у тебе? 

— Так, ми разом орендуємо квартиру. Його звати Артем. Він з мого міста, ми дружимо ще з дитинства, а після школи приїхали…

— Зупинись, — закривається руками, — мені це не цікаво. Ти не можеш зустрічатися з цим другом, принаймні перший час. Зараз до нас прикуто забагато уваги, якщо хтось дізнається, що ти їздила додому до іншого хлопця, то…

— … напишуть, що я тобі зраджую, — закінчую замість нього, бо ж сама і збиралася написати це у статті для Наталі. І не важливо, що це неправда. Головне — сенсація. 

— Точно. Але якщо тобі настільки нудно, ти можеш поїхати зі мною. Послухаєш пісню, над якою я працюю, — промовляє це таким тоном, наче робить мені неабияку послугу. — Будеш у числі перших, кому її презентують.

— Нізащо!

— Ну тоді сиди вдома і записуй відео для блогу, — ніяк не може змиритися з тим, що є люди, яким не подобається його волання. — Зрештою, це твоя робота!

Ми мовчки йдемо до парковки. Скайлер знову роздратований, це відчувається у кожному його кроці. Їде на ескалаторі з таким виразом обличчя, наче проковтнув муху. Ми спускаємося на підземний паркінг, знаходимо ряд, у якому стоїть його машина… і різко ховаємося за найближчий позашляховик. Точніше, Скайлер ховається, а я повторюю за ним, бо перелякалась.

— Набігли вже… — стогне він, закриваючи обличчя руками. — Ненавиджу! Ненавиджу їх! Я хотів просто засвітитися серед покупців, а не давати інтерв’ю. У мене немає настрою! Немає сил!

Я обережно визираю та дивлюся на журналістів. Впізнаю представників кількох телешоу (хоч і працюю дистанційно, проте за успіхами колег слідкую уважно) та одного блогера. Ще трьох бачу вперше. Вони оточили автівку Скайлера, очікуючи на його появу. 

— Може, просто привітаємось, сядемо та поїдемо? — пропоную я. 

— Це так не працює, — він ледь не плаче. 

— Чому? Просто скажемо, що сьогодні не планували інтерв’ю. 

— Ти не знаєш журналістів. Вони не дадуть поїхати, поки не висмокчуть з тебе усі соки. 

У голосі Скайлера непідробний відчай. Раніше я думала, що він насолоджується увагою до себе, а тепер бачу як сильно це виснажує його. І при цьому він жодного разу не видав себе. Я бачила мільйони інтерв’ю з ним — на всіх Скайлер зухвалий, впевнений, життєрадісний. Геть не такий, як зараз. 

Мені стає шкода його. 

— Кажеш, поки не висмокчуть всі соки… Ну то нехай смокчуть! — я випростовуюся. — Дай мені ключі, а сам зачекай на виході. Сьогодні ти не дістанешся журналістам.

— Ні… Я не дозволю тобі сісти за кермо моєї машини!

Його вже не шкода. Беру свої слова назад. 

— Ну тоді тобі не уникнути інтерв’ю. Готуйся до мільйона питань про наші стосунки та твої плани щодо просування наративів толерантності у суспільстві. 

Він дивиться на мене з такою злістю, наче це я викликала тих журналістів. 

— А ти впораєшся? — питає, озираючись.

— Гадаю, що так. Просто прикинуся дурепою.

— Для тебе це буде не важко, — кут його рота смикається у подобі усмішки. 

— Я казала, що ти страшний гівнюк, Тимуре?

— Я — Скайлер. І так, казала. Десь мільйон разів. Ну гаразд… Нехай буде по-твоєму, — дістає ключі з кишені. — Але якщо ти подряпаєш мою тачку… 

— Та все з нею буде гаразд! Я в одинадцятому класі на тракторі їздила. Думаєш, не впораюся з якимось Поршиком? 

Вириваю з його пальців ключі та вказую, де мене зачекати. Збираю всю свою впевненість. Голову підняла, плечі рівно, груди вперед. Вдаю, ніби просто йду і не очікую на засідку. 

Мене побачили. Всі голови повернуті у мій бік. В очах цікавість і легке розчарування від того, що поряд немає Скайлера. 

— Мія! — подає голос найсміливіша з журналістів.

— Добрий день… — я граю щире здивування та переляк. Паралельно вимикаю сигналізацію та розблоковую двері. — А ви хто?

Колеги навперебій беруться називати свої імена та місця роботи. Я чую назву журналу, який є нашим найбільшим конкурентом. Знаю, що його співробітники платять працівникам закладів, у яких бувають селебріті, аби ті зливали інфу про їхнє пересування. Хм… напевно, і нас так здали. 

— Відійдіть, будь ласка… Мені треба їхати. 

— А де ваш хлопець? 

— Він ще ходить по магазинах. А поспішаю на манікюр, тому…

— Скайлер у торговій залі?

— Так. А ви хочете з ним поговорити? Напевно, — проштовхуюся між двома хлопцями, які навмисно стали біля дверей, — вас цікавить наш соціальний проєкт. О… це так захопливо. Зараз все розповім. Булінг — це величезна проблема, яку не можна ігнорувати. У наш час, коли кожен має доступ до засобів…

— Ви живете разом? Коли ти переїхала до Скайлера? Це була його ініціатива? — намагаються закидати мене питаннями, які цікавлять набагато більше, аніж якісь там соціальні ініціативи. 

— Ти можеш розповісти про ваше інтимне життя? Який Скайлер у ліжку? 

— Ви почали викладати спільні відео. Ти збираєшся заробляти блогерством? Скайлер підтримує твоє бажання?

Я вперто ігнорую навалу пікантних питань. Натомість йду у наступ та гну свою лінію. 

— Для прикладу звернемо увагу на шкільний булінг. Якщо ви зайдете у соцмережі та напишете тег #люблюсебе, то побачите багато історій від підлітків. А був один хлопчик, здається, йому взагалі десять років… Чому ви не записуєте? Навіть диктофони не увімкнули!