Глава 11

Мія

Я визираю у вікно та бачу найдорожчий торговий центр у місті. Чи навіть у всій країні. Такі, як я та Артем, можуть ходити туди хіба що сфотографуватися чи скористатись розкішною безкоштовною вбиральнею (а потім сфотографуватися ще й там). Робити покупки — ніколи. Треба геть не мати клепки у голові, щоб так розкидатися грошима. 

— І це ти називаєш нормальними магазинами? — питаю.

— Звісно. 

— А я думала, що половина торгових точок там відкрито виключно для відмивання грошей. 

— Можливо. Але вони комфортні, з гарним обслуговуванням і пристойним контингентом. 

Ми залишаємо машину на підземній парковці, а самі ліфтом підіймаємося у торговий центр. Тут дійсно мало людей, а присутні — пафосні та самозакохані настільки, що не дозволяються собі видати зайву емоцію навіть при виді свого кумира. Вони не верещать, не лізуть обійматися та роботи фото, лише потайки стріляють очима у наш бік, а потім ховають їх за брендовими сонцезахисними окулярами. Тепер я розумію, чому Скайлеру тут комфортно. Він у своєму середовищі.

Про себе сказати подібного я не можу. Я взагалі не знаю, що тут роблю. Мені й купальник не потрібен — просто це перше, що спало на думку. Насправді мені хотілося втекти на кілька годин, щоб зустрітися з колегами та поділитися з ними останніми новинами та своїми матеріалами для наступних статей. 

— Он, — Скайлер вказує пальцем перед собою. — Я бачу магазин купальників. Ходімо.

— Тобі не обов’язково йти зі мною. Достатньо, якщо ти просто даси мені свою кредитну картку. 

Скайлер хитає головою.

— Я не дам тобі свою картку. Навіть не мрій, аферистко. 

— Гаразд, я заплачу сама, покажу тобі чек, а ти просто повернеш мені гроші. 

Його брова з підозрою вигинається. 

— Ти зараз намагаєшся здихатися мене? 

— А тебе це дивує? Звісно, я не хочу, щоб ти був поряд, коли я приміряю купальник. 

— Соромишся? 

— Ні. Просто наперед знаю, як ти поводитимешся, і не хочу псувати собі настрій. 

— Я буду гарно поводитись, — кладе руку на серце. — Обіцяю. 

— А чому ти так рвешся піти зі мною? Міг би поки що випити кави чи…

— Якщо ти вже плаватимеш у моєму басейні, то це має бути візуально… прийнятно. Я допоможу тобі обрати купальник, який не дратуватиме мої очі. 

Це звучить настільки жахливо, що мені хочеться схопити його за патли й кілька разів вдарити обличчям об стіну. Але ж я цього не зроблю. По-перше, тому що проти насилля, а по-друге, бо повз нас проходять кілька людей. Натомість я посміхаюся, струшую з його комірця невидиму пилинку та ціджу крізь зуби:

— Який же ти гівнюк. 

Ми все ж таки йдемо у магазин. Разом. Скайлер вітається з продавчинями, а ті від його уваги розпливаються великими калюжами. Мені ж просто кивають. О, ну звісно. Я для них персона, яка вкрала, звабила та забрала собі омріяного мужика. 

— Моїй дівчині потрібен купальник, — каже він, і продавчині одна поперед одної біжать до стійок з моделями нової колекції. 

Все, що вони пропонують мені не подобається. Або нудне, або незручне. Ми ледве добираємо кілька купальників, щоб я мала змогу хоч щось узяти в примірочну. Щойно ховаюся за ширмою, продавчині отримують зелене світло та йдуть у наступ на “мого хлопця”. Стеляться перед ним з таким завзяттям, що от-от запропонують масаж та читку взуття… язиком. А Скайлер і радий. Купається у променях їхнього захоплення, геть забувши про конспірацію. 

Я відчуваю гостру потребу перервати їхню ідилію. Поспіхом натягнувши на себе один із купальників — суцільний, смарагдового кольору зі шнурівкою на грудях, гукаю:

— Коханий! Сонечку, допоможи мені застібнути купальник. 

 Продавчиня відразу згадує, що знаходиться на роботі.

— Я можу допомогти! — каже з явним холодком, бо не хоче зайвий раз підпускати до мене Скайлера. 

— Не треба. Тимур впорається з цим краще. 

Той Тимур геть не радий, що його позбавили жіночої уваги. Але все ж таки змушує себе підійти до роздягальні. Обережно відсуває штору та заходить до мене. Тепер тут неабияк тісно. 

— Ти взагалі пильність втратив? — шепочу до нього. — Закоханий чоловік ніколи не буде реагувати на увагу інших жінок, бо у нього є своя. І своя — найкраща. А ти стоїш з тими продавчинями, вуха розвісив…

Скайлер не відповідає. Він просто дивиться на мене. Тобто на купальник. 

— Ти виглядаєш значно краще, коли на тобі менше одягу, — видає він. 

У мене зникає дар мовлення. Це що, подоба компліменту? Тепер мені здається, що у кабінці стало ще менше місця. Я буквально відчуваю на собі його подих. 

— А коли його взагалі немає, то чоловіки втрачають розум, — не знаю навіщо це кажу. Напевно, щоб не видати свого збентеження. 

— Не повірю, поки не переконаюся на собі, — він опускає погляд на зону декольте. — Цей купальник замалий. Він перетиснув тобі груди. 

— Ага. З цією шнурівкою вони схожі на шинку. 

— Ну… цей… — Скайлер починає поправляти свою зачіску — він так робить, коли почуваються невпевнено. — Я зараз підберу тобі щось краще. 

— Ти? 

— Так, — він виходить з кабінки, і голосно вдихає повітря, немов щойно випірнув з води. — Зачекай хвилину. 

Ну добре. Цікаво, що ж він там добере.