10.1

Викочую з гаража свою кралечку — тачку, на якій катаюся катастрофічно мало. Вона занадто впізнавана, а тому діє на папараці, як червоний прапор на бика. Але сьогодні сам Боженька волів засвітитися. 

— Ого… — не стримує захват Мія, чим неабияк тішить мене. Якщо вже навіть їй подобається, то я не даремно витратив стільки коштів на перегін цього авто з Італії. — Я такі тільки в кіно бачила. Можна сяду за кермо? 

— А ти маєш права? 

— Так, — як доказ дістає з сумочки пластикову картку зі своїм фото. 

— Ну тоді купи собі машину, і води її. А про мою навіть не мрій! — кажу та сідаю на крісло водія.,,,,

Мія зітхає. Кілька хвилин шукає ручку, потім ламає голову над тим, як відкрити дверцята, але принципово не просить про допомогу. Ця її впертість — просто катастрофа!

— Не забудь пристебнутися, — я киваю на пасок безпеки, коли вона нарешті потрапляє у салон. — Якщо, звісно, розберешся, як ним користуватися. 

— Розберуся, — пихтить і смикає за нього так, що моє серце кров’ю обливається. 

— Гей! Ніжніше, окей? 

— Воно заїдає! 

— Нічого там не заїдає. Просто ти поводишся, як варвар! Це ж тобі не тролейбус!

Ще не вистачало, аби вона тут щось зламала. Доводиться брати справу у свої руки. Я перехиляюся через неї. Беру пасок та перетягую його до застібки. Випадково торкаюся її ноги, трохи вище коліна. Я відразу відсмикую руку, але не можу вдавати, що не помітив, як її шкіра вкрилася мурахами. 

— А казала, що я не твій типаж… — виїжджаю за ворота. — Ти можеш брехати скільки завгодно, проте твоє тіло не бреше.

— Це не збудження, дурню. Просто у тебе холодні руки!

 — Хіба? — притискаю долоню до власної шиї, аби перевірити її слова. Чорт, і правда холодні. 

— Бачиш, твоє крижане серце не дає крові прогрітися. 

— Ой, та заціпся вже.

І все ж таки я переконаний, що холодні руки — лише відмазка. Вона таки шаленіє від мене. Не готова це визнати. Переконує себе у протилежному, але… Рано чи пізно їй доведеться змиритися з тим фактом, що вона не особлива і так само піддається моїм чарам. 

— Я знаю кілька непоганих магазинів. Якщо дістанешся мого району, то далі скерую, куди треба їхати, — промовляє Мія, паралельно роблячи купу селфі для соцмереж. Що не кажи, а свої обов’язки вона виконує чудово. 

— Ми не поїдемо у магазини з твого району. 

— Чому? 

— Бо моя дівчина не стала б одягати дешевий мотлох. Ми поїдемо туди, де я сам купую одяг. 

— Я думала, що його тобі Вадим купує, — намагається підколоти, але я не ведуся. 

— Так, він це робить. Але інколи я так вибираюся на шопінг, — у супроводі Вадима, звісно, бо він носить пакети.

— Гаразд… якщо ти платиш.

— З якого це дива? 

— А з такого, що я не збираюся витрачати власні гроші на підтримку твого статусу. Хочеш, щоб твоя дівчина носила дорогі бренди? То плати за них. 

Я міцніше стискаю кермо. 

— У тебе зараз настільки висока зарплата, що ти цілком здатна дозволити собі купальник з хорошого магазину. Не обіднієш. 

Вона чомусь не поспішає відповідати. Якийсь час дивиться перед собою, немов не наважується сказати те, що має на думці. 

— Щодо моєї зарплати… — ніяково перебирає пальцями ланцюжок сумочки. — Я тут подумала, що не візьму її. 

Ого. Від здивування, я б’ю по гальмах. Треба збавити швидкість, бо з такими заявами я втрачаю будь-яку пильність на дорозі. 

— Тобто? Вирішила допомагати мені на волонтерських засадах?

— Ні. Просто… Люди так активно підримують наш челендж. Я читала історії, які вони постять з хештегом #люблюсебе. Там стільки болю, переживань, важкий шлях до прийняття власного тіла. Я не хочу використовувати це і зраджувати їхню довіру. 

— А без грошей твоя брехня не зарахується? Ні, ти зрозумій мене правильно, я зовсім не проти зекономити. Але не бачу логіки. 

— Логіка в тому, що замість оплати моєї праці ти маєш дати благодійний концерт із гаслом, яке ми поширюємо у медіа. На ньому можемо оголосити збір пожертв… скажімо, для громадських організацій, які займаються протидією булінгу у школах. 

Цікаво, як довго у її голові зрів цей ідіотський план. Все ж таки Вадим помиляється, вважаючи її міцним горішком. Вона занадто легко піддається маніпуляціям. Пара сльозливих дописів — і все, Мія готова гори перейти, аби допомогти нещасним та знедоленим. 

— Не вийде. 

— Чому?

— Бо мій виступ коштує занадто дорого. Не кажучи вже про цілий концерт. Ти взагалі бачила ціни на квитки?! 

— Але ж це… важливо. І буде додатковим піаром для тебе. 

— Ні, не хочу. Якщо тобі так кортить вийти із наших стосунків з голим задом, то просто задонать тій організації свій гонорар. Мене у це не втягуй. 

— Концерт привернув би більше уваги. Це була б справжня соціальна місія!

— Байдуже. 

— Пообіцяй хоча б подумати над цим! Будь ласка. 

Я зупиняюся на світлофорі. Поки ми стоїмо, Мія не зводить з мене очей, чекаючи відповіді, яка її задовольнить. Ох, як же це дратує! 

— Та добре! Я подумаю, — відмахуюся від неї, як від набридливої мухи. — Тільки припини так дивитися на мене. Он краще… Поглянь, куди ми приїхали. Настуні пару місяців ти одягатимешся тільки тут.