Глава 10

Довго ховатися не вийшло. Вже за пів години я знову чую голос Мії:

— Тимуре! — гукає з першого поверху. Знущається чи що? Я ж заборонив звертатися до мене на ім’я. Невже це так важко? Чи вона спеціально провокує мене на грубість? — Мені треба поїхати у місто. Буду ближче до вечора. 

Спершу я радію. Нарешті хоч якийсь особистий простір! А потім замислююся… Відпускати її саму небезпечно. Де гарантія, що на неї не налетять журналісти? Вона ж не підготовлена до таких випадків. Може ляпнути щось не те, або ж виставити себе дурепою — підставить нас обох. 

— Куди ти зібралася? — питаю, схиляючись над перилами. Сьогодні вона одягла джинсові шорти та вільну блузку. Вогняне волосся зібране у високий хвіст, у вухах масивні сережки-кільця. Хм… я навіть можу назвати це пристойним луком. Але, звісно, не скажу такого у голос. Я радше відкушу собі язик, аніж зроблю комплімент цій скалці у дупі. 

Вона кліпає довгими густими віями. 

— У мене справи. 

— Які справи? 

— Особисті. 

— Поки ти моя дівчина, у тебе не може бути особистих справ.

На її щоках спалахує злий рум’янець. Це відбувається так раптово, немов хтось натиснув кнопку, що вмикає червоне світло. 

— Це слова аб’юзера!

— Це слова твого боса. Поки ти працюєш на мене, повинна звітувати куди йдеш, з ким і навіщо. Всі твої дії впливають на мене, тому ніяких особистих справ!

З рівноцінним успіхом я міг би сказати це дверям. Вона не стала слухати мене і зі словами “ой, та годі” пішла до дверей. 

— Міє! Ти мене не чула?!

— Чула. Але в моєму контракті немає пункту “сидіти в полоні”, тому подякую, що я взагалі повідомила тобі про свої плани. 

— Стій! Хоч скажи, куди ти!

Її погляд починає стрибати з одного предмету в кімнаті на інший, немов вона намагається поспіхом вигадати брехню. Зупиняється на басейні. 

— Мені треба купити купальник! Я хочу поплавати, але не маю у чому.

Ага. Так я і повірив. Не здивуюсь, якщо замість купальника вона задумала зустрітися з усіма своїми подружками та перемити мені кістки. 

— Тоді я поїду з тобою! — сам не вірю, що готовий зробити це добровільно. 

— Та ні… не варто. Впевнена, у тебе й без цього багато справ. 

— Справи зачекають. Тим паче Каріна казала, що нам треба частіше показуватися на люди разом. Це чудова можливість засвітитися у торговому центрі. 

Мія розчаровано підтискає губи. Тепер я переконаний, що ніякий купальний вона не збиралася купувати. 

— І ти будеш ходити зі мною по магазинах? Чекати, поки я оберу, приміряю… Це так нудно. 

— Переживу. 

— Але… — очевидно, що вона не хоче проводити зі мною час рівно так само, як і я не хочу робити цього з нею. 

— Дай мені п’ять хвилин. Я лише візьму ключі від машини!

Що я роблю? Навіщо я це роблю? Відколи став таким мазохістом?

Збираюся одягнути щось пристойне, бо від самого ранку ходжу у штанах від піжами. Згадую, що увесь мій одяг у гардеробній, яка знаходиться в окуповані Мією спальні. Хм… взагалі-то якось негарно без дозволу заходити у кімнату дівчини. А з іншого боку, по факту та кімната моя. Вона там лише одну ніч спала…

Відчиняю двері та прямую до гардеробної. Чесне слово, я не збирався роздивлятися її речі. Просто хотів узяти свої. Але мої ноги самі зупинилися біля стільця, з якого звисає бюстгальтер. Він яскраво червоний, з гарного мережива і кожна чашка за розміром нагадує панамку. Я не одягатиму його на голову, але впевнений, що вона туди поміститься. Подумки ставлю Мії плюсик за хороший смак на білизну. Чомусь мені здавалося, що з її об’ємами можна носити лише нудні старомодні нацицьники. 

Гаразд. Треба перевдягнутися. 

Я насилу відриваю погляд від того бюстгальтеру та прямую до гардеропної, яку вчора для надійності заліпив скотчем, як місце злочину. Може, це дійсно паранойя, але зараз мені здається, що той скотч тримається те так надійно, як учора. Наче хрось відірвав його, а потім заліпив наново. 

І цей хтось — Мія. Вона таки нишпорила у моїх речах! Я так і знав. 

Ну якщо їй можна, то й мені теж!

Я беру її ліфчик й таки одягаю на голову. Сидить ідеально! Ха, так і знав. Дивлюся на себе у дзеркало, і тільки тепер усвідомлюю наскільки тупо виглядаю. Якби зараз у кімнату увійшла Мія, то я б згорів від сорому. Вигадати пояснення такій ситуації не зміг би навіть цілий штат піарників. 

 Все. Кладу ліфчик на місце. Від гріха подалі. 

Одягаюся та виходжу на вулицю. 

— Все, можемо їхати, — кажу до Мії, яка у цей час засмагала на шезлонзі. 

— Нас Вадим повезе? Він скоро буде тут?

— Ні. Я сам. 

— Ясно…

Мені не подобається розчарування у її голосі. Геть не подобається!