9.1

Скайлер

Я не спав усю ніч. Почувався непроханим гостем у власному домі. Мені незручно у цій спальні. Ліжко зависоке, матрац зам’який. Кімната замаленька. Навіщо я взагалі її спроєктував? Краще б збільшив бібліотеку. 

Дістаю телефон. Треба набратися сміливості та подивитись, яку реакцію викликала новина про мої стосунки з Мією. А ще цікаво, чи повірить хтось у щирість наших почуттів і чи підтримає той дурнуватий бодіпозитивний марафон. 

Затамувавши подих, наче зараз стартую на американських гірках, вмикаю інтернет та заходжу у соціальні мережі. Зазвичай ними займається піар-команда — це вони відповідають на коментарі, постять заздалегідь спланований контент й підтримують зв’язок з рекламними колабораціями. Я дуже рідко пишу щось власноруч. 

— Та годі… — не можу повірити власним очам. Вмикаю світильник та вмощуюся зручніше, бо коментарів так багато, що їх можна читати до світанку. — Вони повірили? Ну бовдури… 

Так, уникнути критики неможливо. Хтось пише, що моя “ретельно спланована” провокація була жорстокою і тупою. Хтось називає мої стосунки крахом надій і втратою ще одного завидного холостяка. А хтось звинувачує мене у поганому смаку, бо “міг би знайти когось кращого” (тут я згоден). Проте відсоток негативу мізерно малий. Більшість підтримує нас, бажає щастя та осипає Мію компліментами, яких вона відверто не варта. 

Я вводжу хештег #люблюсебе. 

— Чорт забирай! 

За день з ним опублікували понад три тисячі фото та відео! Не хочу дивитися на стрьомні тіла. Головне, що ідея Каріни спрацювала. Мої недалекі фанати проковтнули наживку, як голодні риби. Ех, навіть трохи сумно, що вони такі наївні.

Наче все добре. Моя аура поступово очищується. Того і гляди, скоро знову почнуть купувати квитки на концерти. Але… я геть не відчуваю радості чи полегшення. Це не судова справа, яка завдяки хорошому адвокату закрилася і не принесла мені збитків. Це новий спосіб життя, який змушує мене миритися зі страшним дискомфортом і людиною, від якої я б волів триматися на відстані. 

Якби ж можна було відмотати час назад… Тоді б я тримав язик за зубами. 

Щоб хоч якось очистити думки, я йду у свою міністудію. Одягаю навушники, беру гітару і граю мотив нової пісні, намагаючись придумати фінальні акорди приспіву. Робота — найкращі ліки. Засинаю під ранок, там же. 

Новий день несе нові випробування. Перше — у мене болить шия, бо я спав у кріслі. Друге — мій телефон розривається від повідомлень. Третє — треба знову взаємодіяти зі своєю сусідкою. 

Трохи розім’явшись, я виходжу зі студії. У мій ніс відразу вдаряє аромат, який геть не схожий на парфуми для дому. Він незвичний, недоречний та до болю ностальгічний. Струшую головою, щоб прогнати спогади дитинства, які лізуть у мій мозок, наче ракові метастази. 

— Ти не знаєш, що таке витяжка? — гукаю до Мії, яка порається на кухні. — Просмердиш мені меблі!

— Чим? Млинцями з ваніллю та сиром? 

— Так!

— Не вигадуй. 

Зупиняюся посеред вітальні та збираюся силами, аби стійко перенести удар, який вона завдала моїй ідеальній кухні. Там купа продуктів, борошно, тісто, гора якихось мисок, сковорідок та бозна-яких девайсів. На барній стійці, яка призначена для розпивання коктейлів стоїть тарілка з цілою вежею млинців. Біля неї парує какао і якась незвично приваблива каша. 

Я хочу сказати все, що думаю про цю нелегальну ресторацію, та в останній момент згадую про обов’язок перед фанатами. Вмикаю камеру на телефоні та знімаю, коментуючи:

— Чудовий ранок виглядає саме так. Кохана, смачний сніданок та затишок, яким тепер наповнений кожен куточок нашого дому. 

Мія посилає повітряний поцілунок та бажає усім гарного дня. Я публікую сторіз, навчений гірким досвідом, переконуюсь, що випадково не увімкнув пряму трансляцію і тільки тоді ховаю телефон у задню кишеню джинсів. Тепер можна бути собою. 

— Звідки узялися всі ці продукти?! — вказую на гору гіпотетичного холестерину та вуглеводів. Вона притягла у мій дім те, що я взагалі не вживаю. 

— Поки ти спав, я з’їздила у супермаркет. 

— І відразу вирішила забруднити кухню? Не можна було якось.. скромніше? Розклалася тут, як у себе вдома!

— Я знімала блог. Виявляється, людям дуже цікаво дивитися, як дівчина Скайлера готує сніданок. Там вже мільйон переглядів!

— Не забудь прибрати за собою та провітрити будинок! — я сідаю за стіл. Хочу їсти. Таке враження, що мій шлунок прилип до хребта. — Що це? — киваю на каструльку з кашею. — Дивне якесь.

— Рисова каша з яблуками за особливим рецептом моєї мами. Вона нагадує англійський пудинг. А на десерт млинці з сиром та родзинками. 

— На сніданок треба їсти білок, — зауважую я і тягнуся за млинцем, проте Мія відсуває тарілку і на її місце ставить одноразовий контейнер з моєї доставки. 

— Ну так і їж свій білок. Мої страви ти не заслужив. 

Я вдаю, наче й не хотів того млинця. Ковтаючи слину, відкриваю кришку контейнера. Бачу шматок індички, броколі, авокадо та жменьку кіноа. 

— Оце нормальна їжа! — переконую сам себе. Краще помру, ніж визнаю, що уявлятиму її млинці, поки симулюю задоволення від прісної індички. — Дарма ти відмовилася від мого харчування. 

— Дарма ти поводився, як козел. Зараз би снідав разом зі мною, — вона демонстративно накладає собі ту кашу. Зі сторони це виглядає настільки апетитно, що я борюся з собою, аби не викрасти каструлю і не втекти з нею на двір. Я готовий з’їсти її, ховаючись за трояндовим кущем. 

— Якось переживу. 

— Ну-ну. 

Я швидко пхаю в себе сніданок та йду на другий поверх. Плани на сьогодні — звести наше спілкування до мінімуму. І бажано не бачити, що там у неї на обід.