Глава 9

Під кінець дня ми зі Скайлером нарешті доходимо згоди хоча б у чомусь — обоє страшенно виснажені, навіть не маємо сил сперечатися. Я і не думала, що фотосесії та записи роликів можуть бути настільки тяжкими. Можливо, було б простіше, якби моїм партнером була адекватна людина, а не коронований козел, та обирати не доводиться. Я стійко витримала його злі зауваження, скептичні погляди та зневажливі жарти. При цьому змогла настільки добре відіграти закохану, що тепер дивлюся на наші спільні фото і хочу блюванути від того наскільки це мило та романтично. 

— Ваше домашнє завдання, — Каріна вручає нам два конверти. — Наша команда детально розписала контент, який ви маєте відзняти для ваших соцмереж. Ранкове селфі, спільне дозвілля, побут… Власне, нічого складного, розберетеся. 

Я пробігаюся поглядом по пунктах і мої очі округлюються. 

— Тут сказано, що ми маємо зробити фото у ліжку. Це не перебір? 

— Ні. Я ж не прошу вас знімати контент для дорослих. Просто покажіть людям, наскільки ви близькі. Це має бути щось на кшталт “Дивіться, я сфоткав кохану, поки вона спить. Люблю її”. 

— Окей, — Скайлер киває, чим неабияк дивує мене. Не думала, що він так легко на це погодиться. — Ми можемо бути вільні?

— Так. На сьогодні все.

Він подає знак Вадимові, аби той відвіз нас додому, а коли виходить з офісу викидає і свій, і мій конверти у смітник. От тепер все стає на свої місця. 

Дорогою додому ми слухаємо пісні Скайлера. Він спеціально обрав радіостанцію, де його волання крутять цілодобово. Не знаю, навіщо… Наче нам і без того було мало катувань. 

— Хочу прийняти душ, повечеряти та завалитися у ліжко, — каже він, коли ми заходимо у простору, прохолодну вітальню. 

— У ліжко на другому поверсі, — уточнюю я.

— Чорт… Може, перенесемо цей переїзд на завтра? Ти можеш ще одну ніч поспати на дивані у вітальні. Або… у мене є туристичний намет! Якщо боїшся підійматися на другий поверх, то розбий собі табір біля басейну. 

— Ти пообіцяв! 

Він дивиться на мене так, наче намагається спопелити. Міцно зціплює губи і, як дракон, дмухає гарячим повітрям крізь ніздрі. Та мені байдуже. Нехай хоч лусне. Я від свого не відступлюся. 

— Гаразд… — гарчить. — Але я тобі цього не пробачу. Якби у мене був чорний список, то ти б його очолила, ясно?

Роздратовано вдаривши ногою диван, він йде у свою спальню. Я слідом. Мені невимовно цікаво побачити, покої короля естради. Кімната може багато сказати про свого хазяїна. Наприклад, моя — це купа жіночих романів, списаних блокнотів, мотиваційних постерів та напівсухих вазонів з квітами. Артемова — суміш костюмерної збанкрутілого театру та смітника. А от Скайлерова… гадаю, вона буде прохолодною і такою ж порожньою, як його серце. 

— Це святе місце, — промовляє, коли ми опиняємося біля дверей. — Я б порадив тобі помити ноги, перш ніж переступати поріг. 

— Це просто спальня.

— МОЯ спальня. А ти повинна дякувати долі, що маєш шанс побувати всередині. Колись сюди водитимуть екскурсії, як у будинок Майкла Джексона. 

— От мені цікаво, ти кажеш це кожній дівчині, яку приводиш до себе додому? 

Скайлер завмирає, тримаючись за дверну ручку. 

— Я нікого не приводжу до себе, — відповідає доволі щиро і навіть дещо… ніяково. — Якщо з кимось і зустрічаюся, то не тут. 

— Чому?

— Бо… це тебе не стосується.

— Постривай! Але Вадим, Каріна…

— …та покоївка, яка приходить сюди щосуботи. Більше ніхто не був у моєму домі з моменту закінчення будівництва і ремонту. Поки не привезли тебе, звісно, — останнє звучить з явним докором. 

— Хм… Це звучить дещо… моторошно. Я не знала, що ти такий відлюдник. 

Сьогодні спатиму з перцевим балончиком під подушкою. 

— Я не відлюдник. Просто мені потрібен простір, щоб відновитися після спілкування з фанатами. Я ціную тишу і самотність. 

Він нарешті відчиняє кімнату. Вона велика, світла. З вікнами до самої підлоги й окремим виходом до басейну. Тут, як і у всьому домі, панує мінімалізм. Хіба що велика кількість фотографій у рамочках на комоді вибивається із загального інтер’єру. Масажне крісло, гітара, невеличкий записник на підлозі біля неї. Як же нудно… Якщо тут дійсно колись проводитимуть екскурсії, то люди просто викинуть гроші на вітер. 

Я зупиняюся біля гігантського ліжка. Навіть не знала, що такі існують. Тут без проблем поміститься п’ятеро. 

— Навіщо купляти такий сексодром, якщо спиш один? 

— Щоб ти спитала.  

— Так я й питаю. Це… не раціонально. Подібні ліжка створені для пристрасних ночей. 

— А ти, я бачу у цьому добре розумієшся, — хмикає.

— Не гірше за тебе, повір. 

Скайлер вкотре закочує очі. Він робить це настільки часто, що ризикує отримати спазм м’язів. 

— Сьогодні я заберу постіль і частину речей. Решту вже завтра, — дістає з шафи коробку і скидає туди все, що потрапить під руку. — Ти тут сильно не обживайся, ясно? І не торкайся тумбочок. А взагалі… я заклею всі дверцята скотчем, аби ти не мала спокуси там нишпорити. 

— Я й не збиралася, — звісно, збиралася. Я б зробила це відразу, як тільки за ним зачиняться двері. 

Підходжу до фотографій. А це вже цікаво… Тут Скайлер геть не схожий на себе. Звичайний, людський, не покритий пафосом та лоском. На першому портреті йому років шість — стоїть з мамою у зоопарку біля клітки з левом. Наступне фото — вже підліток з батьком на риболовлі. Далі —  випускник столичного ліцею, якому директор вручає диплом. На одній зі світлин на природі, де Скайлера майже неможливо впізнати, є підпис “Тимур Савченко. Турпохід у Крим”.

 — Тимур Савченко, — повторюю, немов куштуючи це ім’я на смак. — Я вже й забула, що ти маєш нормальне ім’я. Можна називати тебе так, а не Скайлером?

— Що? — він кидає погляд на фотографії. А потім поспішає забрати всі до одної. — Ні. Для тебе я Скайлер і ніяк інакше.