Глава 8

Мія

Чи рада я, що знову отримала роботу? Навіть не знаю… З одного боку вже змирилася, що ніяке підвищення у журналістиці мені не світить. З іншого… мені було приємно спостерігати безпорадність Скайлера. На якусь мить я навіть відчула свою владу над ним. Над мільйонером, зіркою, кумиром усієї країни. Напевно, це і змусило мене передумати.. Що ж подивимось, чи приноситиме мені це влада задоволення у наступні дні. 

Під невдоволене гарчання Скайлера (він усю дорогу вимагав каву) ми приїхали у бізнес район. Я вперше дістаюся роботи з таким комфортом — авто з кондиціонером, зручні шкіряні сидіння, ще й за кермом чоловік у дорогому костюмі, який пахне як амбасадор дезодоранту Олд Спайс. От якби мене попросили стати дівчиною Вадима — я б зробила це безкоштовно і довгостроково. 

— Ми на місці, — каже він, паркуючись біля аварійного виходу. — В офіс дістанетесь службовим ліфтом, щоб не потрапляти на очі працівникам до того, як візажисти замаскують побої Мії.  

— Я її не бив! — чується з заднього сидіння. — Скільки ще повторювати?

— Це ми знаємо, а інші — ні. Тому не будемо створювати додаткові провокації. Нам їх і так вистачає. 

— Добре, — я киваю. 

— І цей… Починайте поводитися як пара. Ваша вистава починається з моменту виходу на вулицю. 

Я не бачу цього, але потилицею відчуваю, що Скайлер закотив очі. 

— Удачі нам, — кажу відразу до всіх, бо ж розумію, що команда Скайлера має працювати над цією брехнею не менше за нас із ним. 

Вадим виходить першим. Потім Скайлер. Я не поспішаю, чекаю поки той бовдур додумається відчинити для мене дверцята. 

Натомість він лише нетерпляче стукає кістянками пальців по склу. 

— Ти там заснула чи що?!

Діватися нікуди. Треба визнати, що гарні манери і Скайлер — речі не сумісні. Я не заздрю його майбутній справжній дівчині. 

— Ти маєш відкрити мені дверцята, — шепочу, опустивши скло. — Звикай робити красиві жести. 

— А з твого боку красиві жести передбачені?

— Звісно. Наприклад, я приховуватиму огиду поки тримаю тебе за руку, — виходжу й, порівнявшись із ним, переплітаю наші пальці. Не зважаючи на спеку, його долоня холодна, як у мерця. — Бо так ходять закохані. 

— Якийсь дитячий садочок, — хмикає він, намагається прибрати руку, але я йому не дозволяю. — Я так ніколи ні з ким так не ходив. Мені не подобаються дотики сторонніх людей. 

— Кохану людину не вважають сторонньою. Це тобі інформація про поведінку нормальних гомо сапієнс, до яких ти ще не еволюціонував. Коли когось кохаєш, то готовий не те що цілодобово триматися за руки, ти… ти буквально хочеш цю людину зжерти, настільки вона тебе приваблює. 

— Тобі аби щось зжерти. 

Я нічого не відповідаю, але стискаю його руку ще міцніше, щоб додати дискомфорту. Так ми йдемо в офіс. На щастя, нікого не зустрічаємо аж поки не піднімемося на потрібний поверх. Там адміністраторка — вона блимає очима, мовчить та відкриває рот, борючись із бажанням закричати від здивування. Не знаю, чи то суворий погляд Скайлера впливає, чи то професійність бере гору, але вона таки видушує з себе стандартне привітання й не робить фото телефоном, за яким вже потягнулася. 

— Ти не знала? — звертається до неї Вадим. Пошепки, але так щоб ми почули. — Вони вже давно разом. 

Я ледь стримуюся, щоб не засміятися. 

Скайлер навпаки — напружується кожною клітинкою тіла. Зараз він схожий на злого індика. 

— Рятуючи репутацію співака, я втрачаю репутацію секс-символа, — бубонить собі під ніс.

— Я б сказала, що співчуваю, але мені байдуже…

Ми заходимо у конференц-залу. Я безліч разів бувала тут, коли прибирала, проте сьогодні кімнату не впізнати. Всі меблі відсунуті під одну стіну. У кутку, з’явився диван з пухкими різнокольоровими подушками. Навпроти нього — штатив з камерою, а над ним — освітлення для зйомок. 

З іншого боку, на вільному краю стола розмістилася маленька гримерка — кейси з косметикою, гребінцями та засобами для волосся. Поряд пересувна вішалка з купою одягу та маленька ширма, за якою ми його одягатимемо. 

— Хтось купив мені каву? — озивається Скайлер, щойно за нами зачиняються двері. Це він промовляє замість привітання до цілого вулика фахівців, які працюватимуть над роликами про нас. 

— Каву треба заслужити, — озивається головний бос, якого я називаю просто — лисий. — Якщо добре попрацюєш, то відпущу тебе на обід. 

— Знущаєтесь… 

Чоловік повертається до мене. Його погляд ковзає по моїх синцях, але залишається незворушним. Думаю, йому байдуже. Головне, що я жива і готова працювати.

— Дякую, що погодилися, — ледь помітно киває. — Сподіваюсь, ви усвідомлюєте масштаб своєї відповідальності. 

— Так, — запевняю я. — Зроблю все, що від мене залежить. 

— Якщо Скайлер дозволятиме собі зайве, то лише дайте знати. У мене є важелі тиску на нього. 

— О, ви що! Ми чудово порозумілися. Він зацікавлений в успішності нашого проєкту не менше за мене.

Лисий сміється.

— А у вас чудово виходить брехати! Мені це подобається. Продовжуйте у тому ж дусі. 

За мить на мене налітає Каріна. Вона швидка, як ураган. Літає по кімнаті та кожному роздає накази. Таке враження, що замість крові по її венах течуть енергетики.

— Люба, — кладе важку від надмірної кількості перснів руку мені не плече, — сідай на грим. Поки тебе приводитимуть до ладу, ознайомишся з текстом. Вчити на пам’ять не обов’язково, головне запам’ятати основні тези. Я думала, що сьогодні просто порепетируємо, але вирішила не втрачати часу, — киває на камеру. — Тобі вже завели блог, потрібно відзняти відео для нього. Ну і запишемо кілька сторіз, які Скайлер викладе на свою сторінку. Ти готова стати новою зіркою?

Ні. Нащо воно мені здалося?

— Так, — посміхаюся. — Готова!