7.1

Вадим відкриває рота, наче хоче ще щось додати, але зрештою важко зітхає та плентається у вітальню. Я подумки прокручую у голові своє звернення до Мії. Це має бути щось доброзичливе, та водночас стримане, щоб вона не відчула свою перевагу, а я не виглядав дурнем. Зупиняюся на варіанті “Гаразд, ти можеш працювати далі” — лаконічно, зрозуміло і без зайвих подробиць. 

— Її тут немає! — кричить Вадим. — Вона вже пішла! Чорт…

Я поспіхом натягую футболку. 

— Далеко піти вона не могла! — відповідаю, біжучи до нього. — У неї важка валіза і забита нога. Встигнемо наздогнати. 

Ми разом вилітаємо з будинку. Відчиняємо ворота та, стоячи на дорозі, роззираємося навсібіч. 

— Ти щось бачиш? — питаю, прикладаючи долоню до очей, аби не так сильно сліпило сонце.

— Ні… Можливо, вона узяла таксі. Але це нічого, — він дістає з кишені ключі від автівки. — Але я знаю її адресу. Поїдемо прямо туди. 

— А, може, ти сам впораєшся? 

— Скайлере!

— Та я просто спитав… 

Ми сідаємо у машину. Вадим кидає мені темні окуляри, і я ховаюся за ними, хоча таке маскування годиться лише для самозаспокоєння. Насправді мене легко впізнають. Ех, не хочу щоб мої ранкові фото світилися у мережі — я заспаний, не вмитий і пом’ятий. Так і бачу новий заголовок: “Зовнішній вигляд Скайлера свідчить про важку депресію на фоні останніх подій”.

— Ти дивись, як швидко вона від тебе втекла… — бурмоче Вадим, вдивляючись у дорогу. — Вітаю, ти справив чудове враження на дівчину. 

— Вона справила не краще. Все, що я чув від неї — суцільні претензії. Кухня порожня, харчування погане, протеїн не смачний, сходи ідіотські… Їй неможливо догодити.

— А ти намагався? 

Замість відповіді я відвертаюся до вікна. Так і їду через усе місто, щоб не зустрічатися поглядом з Вадимом. Просто дивлюся на дорогу, перехожих, що поспішають на роботу чи натовпом виходять з метро, і тихенько їм заздрю. Інколи мені теж хочеться бути маленькою людинкою та не думати про репутацію, інтерв’ю, журналістів. 

А потім згадую, скільки я заробляю, і більше не хочеться…  

— Таке враження, що ми скоро виїдемо з міста, — промовляю, коли пейзаж стає похмурішим, а зелені зони та скляні хмарочоси заміняють старі спальні райони. 

— Мія, як і ти, живе на околиці. 

— Але її околиця виглядає депресивно… Я б не хотів опинитися тут уночі. 

Ми заїжджаємо у двори. 

— Це має бути десь тут… — Вадим звіряється з адресою у блокноті. 

— Дивись! Таксі! — навіть не знаю, чому я так радію. — А он і вона сама.

Прямо біля нас паркується зелена автівка економ класу. На задньому сидінні я помічаю Мію. Вона розраховується з водієм та виходить на вулицю, щоб дістати з багажника свою гігантську валізу. 

— Твій хід! — Вадим штовхає мене. — Покажи себе з кращого боку. 

— Ти не підеш зі мною? 

— Ні. 

— Навіть для моральної підтримки? 

— Ні. Ти сам впораєшся.

— А якщо…

— Скайлере! 

— Та добре вже… йду. Але я нічого не гарантую. 

Відчиняю двері й ступаю на тротуар. За звичкою озираюся, аби переконатись, що поряд немає оскаженілих фанаток чи папараці. Ні. Лише бабці на лавках та кілька дітлахів біля пісочниці — занадто малих, щоб тямити у музиці й стати моїми прихильниками. 

Повільно, відтягуючи момент настання неминучого, підходжу до Мії. Відразу до дій — беруся допомагати з валізою. Це має розчулити її. 

— Бляха! — вигукує вона замість подяки. — Ти що тут робиш? Переслідуєш мене?!

Я ставлю валізу на землю й подаю знак водієві, що він може їхати. Потім з голови до ніг оглядаю Мію. Хм… вона дійсно виглядає паршиво. Вчорашні синці та подряпини розпухли, стали яскравішими й виразнішими. 

—  Я подумав… Твоє звільнення було передчасним. 

— Та ні, — відмахується. — Мене все влаштовує. 

— Але мене не влаштовує!

— І що з того? 

— Ми маємо спробувати ще раз. У всіх стосунках, навіть фіктивних, бувають труднощі. Я не хочу, щоб ці труднощі стали сильнішими за нас.

Вийшло чудово. Звучить розкішно, хоч у цитатник записуй! Але Мія тільки закочує очі.

— Деякі стосунки не варто зберігати. Найкращий варіант — вчасно їх розірвати, — відбиває вона, і смикає за ручку валізи, намагаючись відібрати її.

— Міє! — мої нерви здають. Я стараюсь тримати себе у руках, але мотивація просити її повернутися падає з кожною секундою. — На нас чекає Каріна. Попереду багато роботи.

— Не мої проблеми, — вона смикає валізу сильніше. Я ледве можу втримати її. — Ти поводився, як мудило. Постійно намагався принизити мене. Такого у нашому контракті не прописано, а тому я не повинна це терпіти. 

Хочу заперечити. Не пам’ятаю, коли це я намагався принизити її. Не було такого. Але, щоб не загострювати конфлікт, вирішую проігнорувати несправедливі звинувачення. Натомість набираю повітря у легені, і на видиху видаю:

— Вибач. Подібне більше не повториться. 

Це удар по моїй самооцінці. Я відчуваю фізичний біль від того, настільки це неприємно. 

— Не вірю. 

— Будь ласка, — ще один удар. Довго я так не протримаюся. — Ти мені потрібна. Я дуже хочу повернути свою популярність. Хочу виступати, хочу бути бажаним гостем на телебаченні та вечірках… 

— А я хочу поваги. 

— Буде тобі повага. Скільки завгодно.

— І користування кухнею. Я не їстиму твій корм. 

— Гаразд. Ти можеш готувати, якщо зберігатимеш чистоту і порядок. 

— А як щодо басейну?

— Категоричне ні, — відповідаю, і тут же жалкую про це, бо вона розвертається і шкандибає у напрямку під’їзду. — Тобто так! Плавай там у другій половині дня. Перша — моя. Це справедливо. 

Вона повільно обертається.

— А ще я не хочу жити на другому поверсі. Більше ногою не ступлю на ті кляті сходи. Після вчорашнього падіння у мене розвинувся трах висоти. 

Мені насилу вдається стримати смішок.