6.1

Моя перша реакція — полегшення. Увесь цей фарс від самого початку здавався мені поганою ідеєю. Шпигувати й продавати інформацію, це одне, а ось привселюдно брехати, вдаючи кохання до людини, яку терпіти не можеш — зовсім інше. 

Моя наступна реакція — розчарування. Я не впоралася. Не змогла протриматися навіть день. Мій стаж роботи на цій посаді — три години. Це абсолютний антирекорд. Хм… а, може, Скайлер хоче потішити своє его та чекає, що я проситиму залишитися? Не буде такого. 

— Гаразд, — киваю, не видаючи зайвих емоцій. 

Знову збираю речі. Знову утрамбовую їх у валізу. Паралельно дзвоню Наталі, щоб сповістити погані новини. Як на зло, зараз вона не бере слухавку. Напевно, якраз їде з роботи додому. Залишаю повідомлення, щоб перетелефонувала, коли матиме можливість. Артема не попереджаю — нехай буде сюрприз. Я знаю, що він зрадіє моєму поверненню. 

Знову доводиться тягнути валізу сходами. Спускати її ще важче, ніж підіймати на гору. 

— Не хочеш допомогти? — питаю у Скайлера, який спостерігає за моєю боротьбою, лежачи на дивані.

— Сама занесла, сама і спускай! 

— Іншого я й не очікувала…

— То навіщо питала? 

Я зціплюю зуби. Залишилося ще десять сходинок. Піднявши валізу, роблю крок униз… але нога так і не торкається твердої поверхні. Я падаю. Намагаюсь врятуватися, у паніці розмахуючи руками, як скажений птах. Та вже запізно — валіза летить на мене, а я лечу на підлогу. 

— Дідько!  — Скайлер змушує себе піднятися. — Ти жива? Такий гуркіт був! Наче хтось скинув шафу прямо з другого поверху. 

Я хочу відповісти, але всі мої сили йдуть на те, аби не заплакати від болю. Лише киваю йому, вказуючи на валізу, яка брилою притисла мене до підлоги. 

— Аа… — до нього нарешті доходить. Він підіймає валізу та відставляє її до стіни. — Можеш встати? 

Я хитаю головою.

— Можна ще трохи полежати? — мій голос тремтить. — Щось у мене чорні плями перед очима…

Почуваюся, як муха, яку прихлопнули газетою. Пробую поворушити пальцями — виходить. Це хороший знак —  хоча б немає переломів. А от зчесані лікті та синці доведеться маскувати… Я ніколи не претендувала на титул “Міс Граційність”, але сьогодні моя незграбність просто зашкалює. 

— Тільки не здумай померти в моєму домі! Ясно? — на обличчі Скайлера з’являється переляк. — Я зараз викличу швидку!

Мене немов струмом вдарили. 

— Не треба швидку, — благаю. — Я лише трохи перепочину, і піду. 

— А якщо у тебе струс мозку? Дорогою додому ти можеш втратити свідомість. 

— Яке тобі до того діло? Головне ж, що не у тебе вдома.

— І все ж я зателефоную лікарям… — дістає мобільний.

— Ні! — я поволі підводжуся. Хитаюсь, п’яничка. — Не треба лікарів, будь ласка. Мені вже набагато краще.

Губи Скайлера вигинаються у кривувату усмішку. 

— Ти, що боїшся? — питає, схиливши голову набік. — Реально? 

Я опускаю погляд до підлоги. Він мене розкусив.

— Всі чогось бояться. В цьому немає нічого смішного!

— Але лікарі… 

— У мене є причина боятися лікарів, ясно?

— Яка? Просто цікаво.

— У дитинстві мені доводилося часто бувати в лікарні, — сама не знаю навіщо розповідаю йому. — Мій тато довго хворів. Я приходила до нього після уроків, сиділа у кутку палати та спостерігала за байдужими медсестрами, корумпованими хірургами, які не хотіли оперувати його, поки не заплатиш, злими санітарами, що кричали, як ненормальні, якщо ти ступиш на мокру, щойно вимиту підлогу. Ще малою я зненавиділа все це. І тепер кожен візит до лікаря — нагадування про часи, коли мій тато був прикутий до ліжка.

Мені стає соромно. Це було моєю таємницею. Про неї знали тільки мама та Артем. 

— Зараз з ним все нормально? — голос Скайлера здається трохи м’якшим. — З твоїм батьком.

— Він помер. Його так і не виписали додому.

— Оу… — він відкладає телефон. За що я йому дуже вдячна. — Співчуваю. Це… сумно.

Я поправляю сукню, натягую край спідниці так, щоб прикрити подряпане коліно. Спина болить, проте в цілому все гаразд. Могло бути й гірше. Беру свою валізу, спираючись на неї, як бабця на ходунки, рухаюся до дверей.

— Думаю, тобі краще залишитися, — раптом чую позаду.

— Щось не хочеться.

— Якщо боїшся знову підійматися на гору, то заночуй на дивані. Я принесу чисту постіль… і, напевно, аптечку. О, а ще у мене є лід, щоб прикласти до твоєї ноги. 

Від здивування мене буквально паралізує.

— Звідки така доброта? — питаю. Звісно, мені зараз зовсім не хочеться півтори години добиратися на інший кінець міста. Я б із задоволенням полежала, давши своєму тілу можливість відпочити після такої шаленої дози адреналіну. 

— Не хочу відчувати провину, якщо дорогою з тобою щось трапиться, — після секундної слабкості у голос Скайлера повернулася класична зверхність. — Краще вже будь тут, під моїм наглядом. 

— Звучить дуже зворушливо.

— Так ти залишишся чи ні? — починає нервувати.

У кишені вібрує мобільний. Напевно, Наталі помітила пропущені. Якби моя шефиня дізналася, що я мала шанс залишитися на ніч у Скайлера, але не скористалася цим, то вона б скинула мене зі сходів ще раз. Треба використовувати будь-яку можливість зібрати додаткову інформацію. 

— Ну гаразд. Залишуся, якщо ти так цього хочеш, — відповідаю йому, скидаючи виклик Наталі.