Глава 6

Я сідаю за стіл. Смиренно складаю руки, як першокласниця за партою. От тільки замість вчителя у мене напівголий співак у мокрих плавках, який досліджує шафки власної кухні з таким виразом обличчя, наче раніше їх ніколи не відкривав. 

— Не розумію, як можна жити без жодних запасів їжі! Навіть у готелях є мінібари з батончиками та горішками, — не втримуюся. — Треба мати хоча б мінімальний набір продуктів…

— Навіщо?

— Про всяк випадок. Скажімо, раптом почнеться епідемія, і всі магазини зачиняться. Або природний катаклізм? Аварія? Ти будеш у списку жертв не тому, що потрапив у епіцентр події, а просто тому, що не мав можливості пересидіти вдома. 

Скайлер обертається.

— Міє, якщо трапиться якась катастрофа, я буду першим, кого врятують. 

Іншої відповіді я й не очікувала.

— Ну звісно. Ти ж у нас пуп землі!

— Нарешті ти усвідомила, з ким маєш справу, — самовдоволено посміхається.

Він дістає велику пластикову банку, відкручує кришку та відміряє дві ложки якогось порошку. 

— Що це? — питаю.

— Протеїновий коктейль. Сподіваюся, він вгамує твій скажений голод, — засипає порошок у шейкер, заливає водою та збиває до утворення піни. Потім переливає у склянку і навіть додає соломинку. — Цілковитий білок. 

Я з недовірою нюхаю цю жижу. Пахне як молочний коктейль з бобів та сої.

— Ти будеш пити чи ні? У мене немає часу сидіти з тобою пів ночі.

— То не сиди, — знизую плечима. — Я доросла дівчинка. Мені нянька не потрібна.

— Ага, щоб я пішов, і ти знову почала нишпорити? Напевно, вже накинула оком, що можна поцупити… Не хочу, аби Вадим їздив по ломбардах та викупав мої речі.

— Ти зараз намагаєшся образити мене?

— Ні. Просто я тобі не довіряю! Маю на це повне право.

Я повільно видихаю. Так, Міє, не нервувати! Тримай себе в руках, ти на роботі. 

— Можна дізнатися чому? — питаю з усією можливою ввічливістю. — Хіба твої агенти не склали досьє на мене? Золота баронеса власноруч перевіряла мою біографію.

— Золота баронеса? — перепитує. 

— Ну… Жінка з купою прикрас. 

— А… Каріна? — він вперше щиро посміхається. — Так, вона надіслала мені файл про тебе. Я почитав… Народилася у Василькові, закінчила школу, вступила на філологічний факультет педагогічного університету і паралельно влаштувалася прибиральницею до нас в офіс. Нудніше й не вигадаєш.

Було б веселіше, якби там зазначалося, що перед тим, як потрапити в офіс, я пройшла співбесіду на посаду журналістки. Досі вдячна Наталі за те що вона повірила в мене. Я мріяла про журналістику, але у батьків не було грошей оплатити навчання саме на цьому факультеті, тому я обрала дешевший, але максимально наближений. Зрештою, спеціальність не головне, журналісту треба вміти збирати інформацію та правильно її подавати, а я роблю це не гірше за дипломованих працівників. 

— Але ж там вказано, що у мене ніколи не було проблем із законом. Я не маю боргів. Не маю хвороб. Навіть не палю! Я — нормальна людина, і мені можна довіряти. Чи ти думаєш, що твоя команда складається з бовдурів, які на таку відповідальну роль узяли б людину з вулиці.  

Взагалі-то так і є. Вони бовдури, але поки що їм про це знати не обов’язково.

Скайлер знову вивчає мене поглядом. Настільки зосереджено, що мені стає трохи страшно. Це не очі, а якийсь рентген! Аж мурашки по шкірі…

— Пий коктейль, — підсуває склянку ближче до мене.

Я роблю ковток. 

— На смак… жахливо, — зізнаюся. — Мені шкода тебе, якщо тобі доводиться харчуватися такою бурдою.

— Себе пожалій! — ображено супиться Скайлер. — Ця, як ти висловилася бурда, допомагає підтримувати вагу та не набирати зайвого.

— Кілька кілограмів тобі зайвими точно не будуть. 

— А так і не скажеш, що ти експертка з правильного харчування.

— Я експертка зі смачного харчування. Якщо будеш нормально поводитися, то й тебе нагодую. Може, хоч трохи подобрішаєш…

— Я і так добрий. Просто не до тебе. 

— А до кого? Хотіла б я побачити людину, якій ти не хамиш…

— Кому я хамив? — дивується, наче я щойно відкрила для нього Америку.

— Всім! І постійно. Я часто бачу тебе в офісі. Ти ставишся до людей так, наче всі вони — твої слуги. Наче якісь другосортні. Я жодного разу не почула, щоб ти сказав “дякую” або “будь ласка”.

— Впевнений, що казав таке.

— Якщо й казав, то з сарказмом. Не щиро. 

Скайлер спирається руками на стіл, нависаючи наді мною, як грозова хмара.

— Допивай коктейль та провалюй у свою кімнату, — гарчить. Помітно, що його нерви на межі.

Я підіймаюся. 

— Сам пий ці помиї, — виливаю результат його кулінарних старань у раковину. — Грубіян.

Тепер, щоб залишити останнє слово за собою та піти максимально ефектно, треба піднятися клятими сходами й не впасти. Я тримаю поставу, здіймаю підборіддя та йду, як королева. Подумки молюся, аби мої ноги перестали тремтіти. 

— Тебе звільнено! — вигукує Скайлер. — Збирай речі та вимітайся звідси!

Чорт. 

На цей раз останнє слово все ж таки за ним.