5.1

Я розкладаю свої речі на поличках порожньої шафи. Паралельно, притискаючи телефон плечем до вуха, розмовляю з Артемом. Пошепки, щоб мене не почув Скайлер. 

— Він колючий, як кактус, злий та самозакоханий, — скаржуся. — Я сподівалася, що це лише маска для гри на публіку… типу захисного механізму, але ні. Скайлер ще та скалка у дупі. Співчуваю усім, кому доводиться працювати з ним. 

— Але вам треба знайти спільну мову. 

— Знаю… Тому не даю йому відсіч, на який він заслуговує. Поки що терплю. 

— Вимагай, щоб тобі доплачували за нерви на роботі. Бонуси на заспокійливе. 

— Взагалі-то мені й так нормально платитимуть. Я тут за місяць зароблю більше, ніж на двох своїх роботах за рік. Але… напевно, я не братиму цих грошей.

— Чому?! — від здивування голос Артема підвищується на дві октави.

— Бо ти знаєш мету мого перебування тут. Я не можу взяти гроші, яких не заслужила. Кінцева мета не буде досягнута, бо завдяки мені всі дізнаються про брехню. 

— Одне іншому не заважає.

— Заважає. 

— Скайлер не обідніє! А ти, якщо така благородна, можеш пожертвувати гроші на благодійність.

— І то правда…

 Артем позіхає у слухавку:

— Я піду спати, бо у мене теж завтра важкий день — маю відпрацювати три дитячі Дні Народження. Сподіваюся, що виживу… 

— Давай. Я напишу тобі, якщо матиму таку можливість. 

— Чекатиму. І, Міє…

— Що?

— Не дозволяйте своїй совісті все зіпсувати. Сприймай це як журналістське завдання — ти готуєш розкішний матеріал. Думай лише так.

— Звісно. Дякую.

Я відкладаю телефон і падаю на ліжко. У мене голова обертом. Забагато інформації, забагато суперечливостей. Я і рада, і злякана, і знервована водночас. Не можу вирішити, як ставитися до своєї нової роботи. Потрібен час, щоб розібратися у собі.

Спати не хочеться, та я й не звикла лягати так рано — зараз лише восьма вечора. Розважати мене ніхто не збирається, а пригощати вечерею тим паче. Вирішую вийти на розвідку. Сама собі проведу екскурсію домом, а заодно й пошукаю щось їстівне. У Скайлера має бути якась заначка — хоча б цукерки до кави. 

Тихенько прочиняю двері та визираю у коридор — чисто. Навшпиньках вирушаю досліджувати другий поверх. Сусідня дуже нагадує бібліотеку, але замість книжок — вінілові пластинки та диски з відеоіграми. Тут нічого цікаво. Рухаюся далі й смикаю ручну наступних дверей — зачинено. Цікаво, що там? Якісь таємниці? Компромати? Подумки ставлю собі за мету потрапити туди якомога швидше. Виходжу з коридору, не розрахувавши координацію рухів, ледь не перекидаю величезну вазу. В останній момент підставляю ногу, не дозволивши їй покотитися підлогою й розбитися. Фух… від переляку серце пішло в п’яти. Уявляю, злість Скайлера, якби я у перший же день нанесла збитки його будинку! 

Відновлюючи дихання, відходжу до прочиненого вікна. Ловлю свіже вечірнє повітря… Дивно. Тут, у районі для багатіїв, воно навіть пахне інакше. Не гарячим асфальтом, вихлопними газами і пилом, а хвоєю, квітами та водою з басейну. Опускаю погляд і бачу цю водойму… Коли Скайлер казав про басейн, то не згадував, що він завбільшки з океан! Чорт забирай, тут можна кататися на водних лижах!

Мій рот мимоволі відкривається від захвату. І якраз у цей момент, коли я визираю з вікна і помираю від заздрості, до бортика басейну підходить Скайлер. Він скидає шовковий халат, залишаючись у плавках. Садові ліхтарі підсвічують його тіло, підкреслюючи кожен м’яз. Точно, як на сцені, коли на забаганку фанатів, він знімає футболку та скаче напівоголеним. Мені не подобається його фігура. Я люблю більш кремезних чоловіків, нехай із животиком замість пресу, але таких, щоб в них відчувалася сила та енергія. У Скайлері відчувається лише самолюбування перед дзеркалом у тренажерці.

Лише зараз помічаю, що на ньому немає жодного татуювання… Дивно. Це геть суперечить його образу. Зазвичай хлопці, які полюбляють шкіряні кутки, рвані джинси та пірсинг на брові, з ніг до голови покривають себе татуюваннями. Та що гріха таїти, я теж набила собі метелика на сраці, щойно переїхала у Київ. 

Скайлер стрибає у воду, як дельфін. Опускається до самого дна, пропливає під водою та виринає прямо навпроти вікна. 

— Підглядаєш за мною, Попелюшко? — питає, прибиваючи мене поглядом.

Я червонію. Чому? Сама не знаю.

— Ні! Просто… дихаю.

— Тоді, будь ласкава, дихай в інше вікно. 

Мені хочеться сказати йому щось образливе. І я навіть дібрала потрібні слова, але Скайлер знову пірнає та пливе геть.

Ну і нехай. Зате я точно знаю, що наступні хвилин десять його не буде в домі, і я можу продовжити обстеження території. Інстинкт виживання манить мене на кухню. Спускаюся тими вбивчими сходами. Користуючись нагодою, що цього ніхто не бачить, лізу, як краб — боком, тримаючись обома руками за стіну. 

Потрапивши на кухню отримую нову хвилю захвату. Тут просто гріх не готувати! Мармурові поверхні, розкішна вбудована техніка, посуд на будь-який смак… Закриваю очі та уявляю, які шедеври могла б тут створити. А холодильник — просто витвір мистецтва — великий, із дзеркальною поверхнею, генератором льоду, кубики якого випадають прямо у склянку. Ну й навіщо на кухні такий красень, якщо у нього нічого не класти? Відкриваю дверцята, і бачу лише кілька банок енергетиків з пикою Скайлера на етикетці. Перевіряю морозильну камеру — бінго! Відерце з морозивом. Тягнуся до нього рукою…

— Я так і знав! — чується у мене за спиною.

Підстрибую, як злодій, якого спіймали на гарячому. Захлопую морозилку й повільно обертаюся. Скайлер все так само в плавках, але тепер ще й мокрий. Він навіть не напружився, щоб обернутись рушником. Цівки води стікають з його тіла, залишаючи та підлозі маленьку калюжу. 

— Що ти знав? — питаю, вирівнюючи спину і збираючи до купи залишки своєї гідності. 

— Що ти будеш нишпорити!

— Я лише шукала чим перекусити… 

— Їжа буде зранку. Я ж сказав.