4.1

Я нервово дивлюся на годинник, очікуючи приїзду тієї Мії. Вона ще не з’явилася, а вже змушує мене психувати. Я не люблю гостей. Ніколи нікого не запрошую, не влаштовую вечірки та не дозволяю залишатися у себе на ніч. Єдині, кому можна заходити у мій будинок — це Вадим та покоївка. Хоча і їхня присутність теж вимушена міра.

Дзвінок у двері звучить як сигнал про початок апокаліпсису. Я б волів потягнути час та не впускати її ще бодай кілька хвилин, але Вадим вискакує з вітальні та біжить відчиняти. Таке враження, що він спеціально хоче вислужитися перед гостею. І навіщо? Хто вона така, щоб ото так напружуватися?

— Прошу, проходьте, — лунає його солодкий, до нудоти люб’язний голос. — Допомогти з валізою?

Спершу у дверях з’являється Каріна — сяюча і золота, як швейцарський банк. Вона нагадує новорічну ялинку у дорогому готелі. А біля ялинки — подарунок для хлопчика, який дуже погано поводився. Мія.

Стоїть, тримаючи сумочку як щит. Ні не злякано чи насторожено, а навпаки — войовничо. Немов готова боротися і захищатися. На ній проста літня сукня, дешеві босоніжки та капелюх з широкими полями, з-під якого водоспадом розсипається яскраво-руде волосся. Її погляд зухвалий, наче у кішки, що зараз зіштовхне з полиці вазу просто тобі на зло. 

А де емоції? Де повні штани щастя від того, що побачила мене і мій будинок? Де телефон, який робить мільйон селфі на секунду, аби мати спогади про цей визначний момент? З нею все гаразд? 

Я знаю, що треба привітатися, але натомість промовляю лише:

— Приїхала…

— Як бачиш, — каже вона і, відхиливши допомогу Вадима, самостійно затягує у мою вітальню валізу розміром з холодильник.

Я хмикаю й складаю руки на грудях.

— Таке враження, що вона тут на роки оселиться! Навіщо стільки барахла? 

— Я узяла тільки необхідне, — відповідає Мія. — Косметика, аптечка, трохи одягу і кілька дрібниць, для затишку.

— Зазначу відразу: я не дозволю перетворювати свій дім на звалище. Якщо десь помічу твій непотріб, то викину його у смітник! 

— І компенсуєш його вартість! — відбиває вона. — Навіть не думай торкатися моїх речей.

— Твої речі у моєму домі. Я тут хазяїн!

Вадим нервово кашляє, мовляв, "давайте без з’ясувань стосунків хоча б у перші п’ять хвилин".

Каріна, цокаючи підборами по підлозі, підходить до Мії. 

— Не слухай його. Відтепер це і твій дім. Облаштовуйся. Сподіваюся, тобі тут буде зручно.

— А де моя кімната? — питає та, роззираючись. 

— На горищі або у підвалі, — пропоную я. — Оскільки зараз спека і під дахом спати жарко, я рекомендую підвал. 

Вадим стогне.

— Міє, ти можеш зайняти гостьову спальню. Там гарний краєвид із вікна, є власний санвузол та широке ліжко.

— А їй інше й не підійде, — додаю я. — Вона тільки на двоспальному поміститься.

Мія пропускає цю репліку повз вуха та не реагує. А шкода. Як на мене, дуже дотепно!

— Відпочинь, люба, — щебече до неї Кароліна. — Завтра очікується насичений день — будете репетирувати та вживатися у роль. Вадим складе графік ваших появ на публіці: ресторани, концерти, парк, ранкові селфі на кухні — усе як годиться для справжньої зіркової пари.

— А у туалет зірки теж по графіку ходять? — невдоволено здіймає брову. 

Я намагаюся не розсміятися. А потім згадую, що сміятися над своїм власним кошмаром — сумнівне задоволення.

Каріна стає трохи суворішою.

— За два дні ви офіційно виходите у світ разом. Має бути повна ідилія. Мімімішні погляди, легкі дотики, посмішки… Все це відшліфуємо так, щоб навіть я повірила. А поки що ми залишимо вас самих. Справ по горло.

Вадим схиляється до мого вуха:

— Поводься чемно.

— Ти це їй скажи!

Вони йдуть. А я насилу борюся з бажанням вчепитися у ногу Вадима та благати його не залишати мене сам на сам із Мією. Мені страшно.

Я втуплююсь у Мію поглядом. Вона зиркає у відповідь. Цікаво. Зазвичай у цей момент дівчата нервово крутять локон або забувають, як дихати. А ця — ні. Стоїть спокійна, наче перед нею не Скайлер, а касир із супермаркету. Напевно, вона все ж таки хороша актриса, якщо може так вдало приховувати захват. 

— Ну що ж, Попелюшко, вітаю у моєму замку, — кажу, видушуючи з себе кожне слово. — Тільки феї-хрещеної тут нема. І казки не буде.

— Ще й принц відстійний. 

Її відповідь мене ошелешує. Добиває. Знищує останні крихти позитиву. 

Ох, відчуваю, що буде важко…