Глава 4

Скайлер

Я давно хотів відпустку. Планував провести її десь на Сейшелах або Мальдівах — під лагідним сонцем, серед пальм, білих пісків та загорілих мулаток у бікіні. Проте тепер відпочиваю зачиненим у власному домі. Так, мені гріх скаржитися — маю басейн, тренажерна зала, приставка з необмеженим доступом до ігор, доставка їжі. Але відчуття таке, наче я ув’язнений… Ув’язнений за тупе непорозуміння.

— Вона погодилася! — кричить Вадим. Розмахуючи телефоном, наче переможним прапором. Він забігає на другий поверх, поправляє краватку та зупиняється, щоб відновити дихання. — Мія погодилася.

Я відставляю вазочку з шоколадним морозивом. Апетит зник.

— Мені треба радіти з цього приводу? — мій голос бринить від обурення. Одна думка про те, що тепер мене всюди супроводжуватиме прибиральниця, пробуджує бажання піти до басейну та втопитися. 

— Звісно! — він підходить й кладе руку мені на плече, хоча знає, що я не тактильна людина і, якщо ти не брюнетка з бюстом третього розміру, то мене краще не торкатися. — Вважай, ти врятований. 

— Круто, — зітхаю я, відмахуючись від його руки. — А як щодо тієї… ну зі сцени? 

— Її звати Юлія. На щастя, вона була у такому пригніченні, що відмовилася від інтерв’ю журналістам. Лише наші люди змогли вивести її на діалог, та й то тільки тому що вона розраховувала почути вибачення від тебе… 

— Ще чого.

— Власне, ми все одно передали їй твої щирі вибачення, а ще букет квітів який ти особисто обрав.

Звісно я нічого не обирав. 

— І вона повірила?

— Не думаю, проте пустила нас до себе додому і навіть пригостила чаєм, — гордо розправляє плечі, вважаючи це неабияким досягненням у дипломатії. —  Ми поспілкувалися з нею та дійшли згоди. 

— Ось так просто? — я навіть здивований.

— Людину дуже легко купити, якщо вона потрапила у складні життєві обставини. Ця Юлія бідна, як церковна миша. Живе зі старими батьками, виховує сина, ледве зводить кінці з кінцями. Квиток на твій концерт виграла у розіграші одного блогера, а так би ніколи не назбирала на нього грошей. Ми заплатили їй, змусили підписати договір про нерозголошення та зобов’язали дати інтерв’ю нашим джерелам, коли це буде потрібно. 

Я падаю у крісло. 

— Добре, що з нею все владналося…

— Але по-людськи, все ж таки треба було прийти особисто і попросити вибачення. Так роблять справжні чоловіки. 

Як же мене дратує його звичка тиснути на мою совість! Коли я наймав асистента, то розраховував отримати друга та слугу в одному флаконі, а отримав набридливого вчителя-мораліста. Сам не знаю, чому досі не знайшов для нього заміну. Напевно просто лінь звикати до нової людини.

— А у мене хто проситиме вибачення? — питаю. — Чому вона не перепрошує за те, що без дозволу виперлася на сцену? Чому не кається, що полізла обійматися? Якого біса всі жаліють її, а про мої особисті кордони геть забувають? Я теж постраждав.

Вадим схиляє голову на бік. 

— Мені так шкода тебе… — промовляє зі співчуттям.

— Правда? 

— Ні! Ти на це заслужив, — він звіряється із нотатками у своєму блокноті. — А зараз будь ласкавий, прийми душ та одягни щось пристойне, бо скоро сюди приїде Мія.

Від обурення мені важко дихати. Я підхоплююся з крісла, ледь не перевернувши його.

— Вона приїде сюди?! Чому я маю пускати прибиральницю з офісу у свій дім?! Мені досить того, що ти тут постійно шастаєш!

— Ну, може, тому що тепер вона твоя дівчина? І ви будете жити разом. 

Це звучить як ще один вирок. Я почуваюся зрадженим та приниженим. Коли був малий, то разом з бабусею дивився бразильський серіал про арабську красуню, яку насильно видали заміж. Моя бідна бабуся зараз би у труні перевернулася, якби дізналась, що я повторюю долю тієї мусульманки. Не хочу зустрічатися з дівчиною, яку не обирав! Я взагалі ні з ким не хочу зустрічатися. Навіть фіктивно. Мені подобаються вільні стосунки, і все моє оточення про це знає. 

— Може, ми ще й в одному ліжку спатимемо? Га? 

— Це вже на ваш розсуд, — посміхається Вадим. А мені дуже хочеться збити цю посмішку з його обличчя. Бажано чимось важким. — Слухай мене уважно. Мія — твоє рятівне коло. Ти повинен бути вдячний їй. Тому поводься максимально мило, виконуй її забаганки, погоджуйся на все, що вона запропонує. Зроби так, аби вона дійсно закохалася у тебе, тоді ваша вистава буде максимально правдоподібною.

— Я не буду цього робити! — кажу з натиском, щоб Вадим навіть не сумнівався. — Вистачить того, що їй платитимуть. 

— Добре що ти нагадав про оплату! Лейбл їй не платитиме.

— А хто?

— Ти. З власної кишені. Таке рішення ухвалив продюсер.

Шикарно. Просто шикарно.