3.1

Щойно Артем впускає мене у квартиру, я відразу вивалюю на нього відро інформації. В душі навіть трохи радію, що і в моєму житті нарешті трапилися якісь пригоди — останнім часом я постійно нудьгувала й жалілася на сіру буденність. Потайки від Наталі розглядала додатковий підробіток на форумі Ботанічного саду й готувалася писати статті про види декоративного моху. Моху, чорт забирай!

— Нічого собі! Та це ж круто! — Артем верещить так, наче виграв лотерею. — Це просто… Просто неймовірно! Я думав, що таке тільки у фільмах буває. 

— Ти так вважаєш? Бо я спершу відмовилася…

— Чому?!

— Насправді багато причин, — я знімаю босоніжки та йду у ванну, щоб вмитися. — Мене дратує Скайлер. Я не хочу допомагати йому, не хочу брехати людям… Та й не факт, що мені взагалі це вдасться. Треба бути дуже переконливою. З цим краще впорається якась з його фанаток.

— Тобі все вдасться, — запевняє Артем — Я тебе консультуватиму.

Не втримуюся та обертаюсь до нього. 

— Не ображайся, — промовляю, витираючи обличчя рушником, — але як актор ти теж так собі… 

— У мене є диплом Академії Культури! — супиться. І навіть це він робить максимально неправдоподібно. 

— І три ролі в масовці, одна з яких — лежачий труп. 

Артем важко зітхає, спираючись на двері.

— Хто ж знав, що збудувати кар’єру в кінематографі так важко… 

— Я знала. І попереджала тебе. Але ж ти був окрилений мрією. Думав, що переїхавши у Київ, втілиш у життя всі свої мрії та реалізуєш амбіції…

— Ти теж так думала, хіба ні? А зараз відмовляєшся від шансу отримати посаду мрії лише тому, що, бачте, тобі неприємний Скайлер! А що натомість? Збираєшся все життя офіси прибирати, збираючи плітки? Про це ти мріяла?

— Звісно, що не про це…

— Професійні журналісти у клани мафії проникають і у гарячі точки їздять, щоб зробити сенсаційний репортаж. Тобі ж пропонують золотий квиток, і ти все одно боїшся. Ризикуєш залишитися невдахою, як я.

— Ти не невдаха! 

— Дві хвилини тому саме це й прозвучало з твоїх вуст. Трохи завуальовано, проте цілком зрозуміло. Але я не ображаюся, чесно. Моя зіркова роль ще попереду… а поки що мене й робота аніматором влаштовує, — тараторить, переслідуючи мене з кімнати в кімнату. — Принаймні персонажів з мультиків я граю чудово. Завтра, наприклад, буду сніговиком Олафом. Сподіваюсь, що не отримаю тепловий удар у тому костюмі… Тепловий удар у костюмі сніговика, яка іронія! Але мені ще пощастило. Мій напарник гратиме Ельзу. Боюсь, що вийде не принцеса, а якась травесті-діва…

Здається, що моя голова ось-ось вибухне від надмірної напруги. 

— Ти можеш помовчати хоч одну хвилину?! — благаю.

Я не знаю, що робити. З одного боку Артем має рацію, а з іншого… щось мене зупиняє. Може, головний фактор аж ніяк не неприязнь до Скайлера? Він, звісно, гівнюк, проте я зможу дати йому відсіч. Може, це страх перед невідомістю? А що як я не готова до підвищення? А що як дійсно мій максимум — це ховатися за тацею з мийними засобами та підслуховувати розмови? Ні… так не має бути. Мені треба вийти із зони комфорту. 

— Гадаю, вже пізно. Напевно вона знайшли кращий варіант…

Артем скептично хмикає. 

— Кращий за тебе? Маячня собача! Ти гарна, розумна, яскрава, весела… Кращого варіанту просто не існує!

— О… Як мило з твого боку! Але чого це ти підлещуєшся?

— Я не підлещуюсь, а констатую факт. Ну і… трохи розраховую, що у разі твого підвищення отримую якусь посаду на телестудії. Наприклад, буду твоїм помічником! Тобі ж знадобиться помічник?

— Напевно… Але спершу те підвищення треба заслужити. 

— Ну то не марнуй часу! Бери телефон, дзвони менеджерці та кажи, що ти готова працювати!

— Може, спершу повечеряємо? Я збиралася посмажити картопельки…

— Міє! Бігом, — плескає у долоні, підганяючи мене. —  Їжа зачекає.

Гарчання мого шлунку свідчить про протилежне. Кидаю на Артема нищівний погляд. Знаю, що він не відчепиться.

— Та добре… — дістаю візитівку. — Зараз запитаю, чи вакантна ця посада. Тільки не заважай!

— Я триматиму кулачки! Хоч це можна?

— Це можна.

Одне з двох: або я зараз роблю найбільшу помилку у своєму житті, або ж виводжу це життя на новий рівень. Лише час покаже.