Глава 3

Я ледве дочекалася закінчення робочого дня. Скидаю ненависну уніформу — за відчуттями, наче знімаю стару шкіру. Пхаю її до шафки і перевдягаюся у легку літню сукню. Нарешті почуваюся людиною! Ані на мить не затримуючись, поспішаю на вулицю, щоб нарешті зателефонувати своїй справжній шефині та розповісти про театр абсурду, що трапився зі мною пару годин тому.

Головну редакторку нашого видання звати Наталі. Взагалі-то Наталія Станіславівна, але вона не дозволяє звертатися до неї повним іменем — вважає, що це (і аж ніяк не вік за п’ятдесят) її старить. Я навіть не встигаю почути гудок, як вона бере слухавку. Таке враження, що Наталі цілий день тримала у руках телефон та чекала звістки від мене. 

— Будь ласка, скажи, що у тебе є новини! Я покладаю на тебе великі сподівання, — зітхає у слухавку. — Твоя зона роботи зараз на піку цікавості. У нас на сайті зашкалюють перегляди. 

— Взагалі-то новини є. Ви зараз будете сміятися!

Я у найяскравіших деталях переповідаю пропозицію від піар-менеджерів. Але Наталі чомусь не сміється. Натомість вона питає:

— І коли ви оголосите про свої стосунки?

Я різко зупиняюся посеред тротуару, через що в мене ледь не врізається хлопчик на самокаті. 

— Ніколи! — вигукую. — Я не погодилася.

— Чому? Це ж… це просто манна небесна! Шанс не лише написати статтю, а й назбирати матеріалу на ціле шоу. Я ж казала, що ми плануємо тестувати відеоформат… так ось історія про брехню Скайлера та його команди стала б ідеальним пілотним випуском. 

— Так, але… — мені бракує слів. — Вибачте, та я не готова на таку самопожертву. Навіть заради нашого журналу.

Наталі мовчить, і ця пауза мене неабияк напружує. Хоч би не сказала, що звільняє мене.

— А отримати посаду шеф-редакторки нового проєкту готова? — питає голосом змія-спокусника. 

— Ви серйозно?! — я закашлююся, бо у мене пересихає у горлі. — Не жартуєте?

— Так. Цілком. Якщо ти станеш дівчиною найвідомішого співака, то обертатимешся у колі інших зірок. А відтак принесеш нам ціле море корисної, а, головне, провокативної інформації. Гадаю, що це можна винагородити підвищенням. 

Її пропозиція змушує мене замислитися. Звісно, я мрію про посаду шеф-редакторки, але… чому у мене таке відчуття, що заради неї доведеться продати душу дияволу? 

— Я можу подумати? 

— Звісно. Але, благаю, не затягуй з рішенням. Впевнена, його менеджери теж не сидять склавши руки. Вже завтра на твою роль доберуть кілька десятків кандидаток.

— Якщо вже не дібрали…

— Отож. Я більше не тиснутиму на тебе, Міє. Вибір твір, та роби цей вибір якомога швидше. 

— Добре. Триматиму вас у курсі.

У роздумах, я й не помітила, як дісталася дому — старої багатоповерхівки на околиці столиці. Знімаю з плеча сумочку й перебираю мотлох у ній, намагаючись відшукати ключі. Знайшла сотню чеків, жуйку, цукерки, квитки з тролейбуса, печиво і навіть маску для обличчя, яку купила ще пів року тому й досі не використала. Але ключів немає. Невже знову забула їх на тумбочці? 

Доводиться просити, аби мені відчинив сусід. Так, я мешкаю не сама. Як і всі новоспечені кияни, не маю достатньо статків, аби самостійно оплачувати оренду. Доводиться ділити квартиру з однокласником. Власне, це мене зовсім не напружує, адже ми дружимо скільки себе пам’ятаємо. Мама казала, що в дитинстві ми навіть на один горщик ходили, але документального підтвердження цьому факту немає.

— Відчиняй негайно! — промовляю у домофон. —  У мене просто шалена новина. 

— Зіркові плітки? — чується голос Артема. — Чудово. Я вже біжу робити чай!

— Але спершу впусти мене у дім. 

— А… точно. Заходь.