Глава 2

Мія

Я йду коридором, штовхаючи перед собою тацю з мийними засобами. Настрій бомбічний! Насилу стримуюся, аби не пританцьовувати у такт музиці, що грає у мене в навушниках. Прекрасний день: сонечко світить, пташки співають, а мій допис про ідіотизм Скайлера світиться на головній сторінці інтернет-версії нашого журналу. Життя прекрасне. 

Жадаючи дізнатися більше подробиць, направляюся до конференц-зали. Це свого роду Олімп, де збираються Боги українського шоубізнесу, аби вершити долі своїх підопічних. Перед самими дверима зупиняюся. Поправляю на собі уніформу та перевіряю чи не розстібнувся ґудзик на грудях — клята сорочка ледве сходиться на мені. Виробник одягу для персоналу, напевно, забув, що існують розміри більші за M  та L. Цілий день доводиться втягувати живіт й ходити, мов закута у корсет леді часів ренесансу. 

Налаштовуюся, аби приховати посмішку. Вмикаю робочу байдужість на обличчі та заходжу всередину. 

— Прибирання, — повідомляю у пів голосу. 

— Зайдіть пізніше, — відмахується асистент Скайлера на ім’я Вадим. — Ми зайняті. 

Невже він думав, що так легко здихається мене? 

— Я лише полию квіти, — киваю на вазони, хоча по-моєму вони штучні. — І оновлю водичку у графінах, щоб ви не пили учорашню. У вас свої обов’язки, у мене — свої. Ніхто нікому не заважатиме. 

Чхати я хотіла на заборони. Мені потрібна інформація, і я отримаю її навіть якщо доведеться прикинутися дурнуватою. 

Присутні, м’яко кажучи, не дуже раді мені, але я їх ігнорую та беруся за справу. Працюю не поспішаючи, аби мати змогу затриматися тут якомога довше.
Краєм ока дивлюся на Скайлера — він сидить на окремому диванчику, жадібно поїдає картоплю-фрі та вдає, наче йому байдуже на все, що тут відбувається. Може, цих снобів він і здатен обдурити, але не мене. Я нюхом чую його страх. Зараз цей пуп землі схожий на підлітка, який наламав дров, отримав по сраці й тепер чекає, поки батьки вигадають, як все владнати.  

— Що як нам видати все це за жарт або соціальний експеримент? Скажімо, Скайлер спеціально спровокував таку ситуацію, щоб привернути увагу ЗМІ до проблеми бодішеймінгу? — пропонує жінка з темним волоссям і кілограмом золотих ланцюжків на шиї. Мені вона скидається на дружину циганського барона, але насправді це головна піар-менеджера Скайлера. 

Лисий дід навпроти неї — один з власників лейблу, хитає головою.

— Ідея гарна, але цьому ніхто не повірить. Будь-які пояснення звучатимуть як виправдання. 

— Тоді треба підкріпити ці слова доказами! Наприклад… нехай Скайлер розповість якусь щемливу історію зі свого життя. Розкаже, що в дитинстві теж був товстим, і через це дуже страждав. Зараз він, маючи вплив на суспільство, хоче підтримати людей, які зіштовхнулися з такими ж проблемами. Ми навіть можемо підкупити ту дівчину, аби вона заявила, що все це було виставою. А потім Скайлер відкриє збір грошей для…

— Закупівлі їжі товстунам? — хмикає Скайлер. — І всі будуть щасливі.

Він встає, струшує з себе кристалики солі від картоплі-фрі, а порожню коробку стискає у паперову кульку й жбурляє у дальній куток кімнати. Свиня невихована! Мені ж це прибирати!

— Маєш кращі ідеї? Ми тут, взагалі-то, твій зад рятуємо! — гарчить лисий.

— Я не проти виставити це за соціальний експеримент, але викликати жалість до себе не буду! Нізащо. Історії про булінг в дитинстві аж ніяк не в’яжуться з моїм образом. Краще вже ненависть, аніж співчуття.  

— Тоді нехай це буде не про тебе, а про якусь близьку для тебе людину… — пропонує хлопець, який до цього не відривав погляду від екрана ноутбука. —  Брата, сестру? Дівчину? ДІВЧИНУ!

У залі стає тихо. Настільки тихо, що чути скрипіння ганчірки по столу, де я вже десять хвилин витираю пил, якого там немає.

— Реально! — видихає Вадим. Його очі світяться азартом. — Всі товстуни перестануть хейтити тебе, якщо дізнаються, що ти зустрічаєшся з дівчиною, яка не вписується у формат 90-60-90. Нехай твоя кохана буде борчинею за бодіпозитив, а ти влаштував цю провокацію, аби привернути увагу до її діяльності!

Скайлер кривиться, наче йому під носа підсунули лопатку з какашками. 

— Це типу… я маю зустрічатися з якоюсь моделлю плюс сайз? 

— Ні, — піар-менеджерка хитає головою, і її прикраси виблискують, як гірлянди на новорічній ялинці. — Ніяких моделей. Це має бути звичайна дівчина! Звичайнісінька. З народу, так би мовити. От як… — вона повертається до мене. — Пані, як вас звати?

Я здригаюся. 

— Мене?

— Так, вас.

Відчуваю, як кров приливає до обличчя.

— М-мія. 

— Міє, ви часом не бажаєте стати дівчиною Скайлера? — каже жартома, але у її голосі криється надія на мою згоду. 

— Ні, — ані на мить не замислюючись, відповідаю я. — Не бажаю.