Глава 1

Скайлер

Сьогодні я Бог. Так, не скромно, але чесно. Тисячі моїх фанатів стрибають під сценою, кайфуючи від мене та моєї музики. Кожен мій рух викликає овації. Кожне слово потопає у морі оплесків. Вони мене обожнюють. Я це знаю, відчуваю та заряджаюся цим, ризикуючи вибухнути від надмірної енергії, що вирує у моїх венах. 

Тут жарко. Піт стікає з мого обличчя. У перерві між піснями хапаю пляшку з водою та обливаюся. Дівчата верещать ще голосніше. Я кидаю порожню пляшку у натовп, і там починається справжня бійка — усі бажають отримати сувенір з концерту — річ, якої торкався сам Скайлер. 

На біс співаю аж три пісні. Мене не хочуть відпускати. 

— Я люблю вас, Києве! — кричу. — Всіх вас!

Поступово готую публіку до того, що нам доведеться прощатися. Зрештою, я вже і так виклався на повну — відпрацював кожну гривню, якою заплатили за квиток. Тепер хочу в душ, поїсти, годинку перепочити й можна їхати на афтепаті. 

— Ви найкраща публіка, — додаю, посилаючи повітряний поцілунок людям, яких навіть не бачу за прожекторами. — Дякую, що були зі мною!
Сподіваюся, що на цьому можу бути вільним та задкую до закулісся. 

Аж раптом помічаю на сходах якусь метушню. Розкидаючи охорону, до сцени проривається жінка. Габаритами вона нагадує мою першу вчительку — та, щоб пройти між партами, мала рухатися боком, як краб. Невже це дійсно Марина Василівна?! Примружуюся… Ні, цій дамочці від сили років тридцять — молода та сильна. Настільки сильна, що змогла наваляти моїм сек’юриті. 

— Хлопці, все гаразд, — змушую себе посміхнутися. — Пропустіть цю чарівну дівчину!

Незнайомка і без моєї допомоги видерлася на сцену. Вона одягнена в сукню, що більше нагадує блискучий чохол на танк. У руках тримає потріпаний букет троянд, яким відбивалася від охорони. Про “чарівну” я, звісно, перебільшив. Вона дуже схожа на Шрека, тільки не зелена. 

— Скайлере… Ти такий…вау! — промовляє, відкидаючи з обличчя вологе волосся. — Можна тебе обійняти?

Я видушую посмішку. Знаю, що вже за п’ять хвилин цей інцидент облетить усі соцмережі, тому намагаюся витиснути з нього максимум користі. 

— Звісно! — розкриваю руки для обіймів. — Ходи сюди, красуне. Ці квіти мені? Дякую, які чудові!

Дівчина налітає на мене, як бульдозер. Я ледь не падаю — вчасно встигаю схопитися за конструкцію декорацій. 

— Наживо ти ще гарніший… — хекає на вухо.

Вона так міцно стискає мене у своїх руках, що навіть гарнітура мікрофона під одягом починає тріщати. Я намагаюся не дихати, бо від її солодкого парфуму мене нудить. Її тіло гаряче і на дотик схоже на антистрес з магазину іграшок — м’яке та противно липке. 

Ці грьобані обійми тривають цілу вічність. Натовп розчулено зітхає і скандує моє ім’я. От і чудово, на це я й розраховував. А тепер досить ніжностей. Ця пані і так отримала заряд ендорфінів на все життя. Закладаюся, наступний тиждень вона навіть у душ не піде, щоб не змити з себе запах мого поту. 

Поглядом натякаю своїм недолугим охоронцям, що цей цирк треба завершувати. Ті підходять до нас та відтягують від мене дівчину. 

— Ти найкращий! — промовляє вона все ще простягаючи до мене руки. — Найкращий! Я тебе кохаю!

— Ще раз дякую за квіти!

Її нарешті прибирають зі сцени. Яке полегшення! Я знову можу дихати! Ще раз кланяюся та звалюю за куліси. 

— Що це, бляха, було? — гарчу до свого асистента Вадима. Вириваю з його пальців пляшку холодної мінералки та залпом випиваю половину. — Я ж просив найняти нормальну охорону! Ця корова ледь не задушила мене, а вони стояли та яйця чухали. 

Очі Вадима робляться круглими, як тенісні м’ячі. Рот відкривається та закривається, мов у риби, яку викинуло на берег. 

— Що вирячився?! Кажу, охорону звільни! Вони мали б нормально жахнути ту бабенцію шокером, ще у той момент, коли вона полізла до сходів, — втомлено падаю у крісло. — Хоча вона така жирна, що навіть і не відчула б…

Вадим стає блідим. Він торкається свого вуха, а потім показує пальцем на мене. 

— Що? — я не розумію. 

— Мікрофон… — промовляє одними губами. — У тебе досі ввімкнений мікрофон. Тебе всі чують.

На мить у мене зупиняється серце.
Чорт забирай. Треба шукати рятівну шлюпку, бо моя кар’єра зараз піде на дно, як грьобаний Титанік.