Твоя душа

Твоя душа


 


 

Тихий зимовий вечір в селі. Все довкола давно спить. Сплять хати, садки, дороги, занесені снігом поля, а під снігом спить озимина.

Над селом стоїть якась урочиста тиша, де –не-де забрешуть собаки і знову тихо. Мороз потроху сильнішає, а у чистому темному небі красується місяць-молодик, навколо нього мрійливо сяють зорі.

В такий час душа наповнюється спокоєм, споглядаючи  навколишню красу. Турботи, міська суєта тануть у високому небі, у місячному сяйві і безгомінні білих снігів.

Тебе огортає чарівність ночі, і хочеться стояти так, здається, до світанку. Все утихомирилось, стало на свої місця, стало простим і зрозумілим, можливо тому, що саме тут ти народився і виріс, саме сюди тебе кличе старенька батьківська хата, явори над ставком край села, криниця, викопана ще дідом і ним же посаджений садок. І той поклик рідної землі не залишає тебе майже ніколи. Він слабшає удень, коли ти поспішаєш на роботу в солідній фірмі в багатогамірному місті, коли займають тебе безліч справ, важливих і не дуже, коли стомлений повертаєшся додому в переповненому метро чи трамваї, або ж у власному автомобілі у довжелезній пробці.

Та найгірше ночами. Чи не кожної ночі тобі сниться стежка в житі, квітуча стара яблуня і ще зовсім молода мама. Сниться літнє небо твого дитинства, дужі руки батька і ваш город.

І ти прокидаєшся раптом з поганим настроєм і незрозумілим почуттям того, що щось не так у твоєму житті. Але хіба ж ти можеш покинути свою стрімку кар’єру у фірмі, зручну затишну квартиру на п’ятнадцятому поверсі і високу зарплату? Звичайно ж, ні. Що чекає тебе там, в тому Богом забутому селі? Такі села називають  безперспективними, там нема нічого з тих благ, до яких ти вже звик і без яких не уявляєш уже свого життя.

Отже, все вирішено раз і назавжди, ніякого села.

Але твоя нерозумна, непокірна душа і чути нічого не хоче.

Вона сумує за цією тишею, її так же не вистачає  цієї землі і батьківської хати. Вона приводить тебе сюди щоночі.

І от якось ти не витримуєш, береш відпустку на декілька днів і їдеш в своє село, де душа твоя врешті заспокоюється, вона купається у місячному сяйві, тихо усміхається і шепочеться з зорями, ловить сніжинки і сміється, щаслива, що все ж  таки змогла переконати тебе, і повернути до батьківського обістя, хай не надовго, хай на два чи три дні.

Вона побавиться тут з дітьми, наслухається тиші, нап’ється води з криниці і зі сльозами на очах неохоче повернеться назад у місто.


 


 

Ти замер уже добряче, але ще стоїш у садку, на повні груди вдихаючи чисте, п’янке повітря.

Тоді поволі йдеш до хати, підкидаєш у піч дров і грієшся перед вогнем.

Чомусь ти не зміг продати хату, коли померли батьки.

Чомусь кожної весни садиш город і сієш квіти (хоч квіти то зовсім не чоловіча справа), ті квіти, які найбільше любила мама. А восени картоплю, цибулю і все інше розбирають сусіди, які, певно, дивуються з твоїх вчинків...

В велике місто тебе випровадили батьки, які все життя протрудились на землі і бажали тобі кращої долі. Ти навчався в університеті на престижному факультеті і твої одногрупники посміювалися позаочі, називаючи тебе селюком. Лише поза- очі, бо в очі тобі б ніхто не зміг перечити, адже ти був найкращим у навчанні, і не лише в ньому. Кепкування ображали тебе, а ще гірше ранили твою вразливу душу, яка благала тебе кинути все і вертатись додому.

Через рік ти втратив будь-які ознаки сільського хлопця. Ти став міський, ніхто вже не кепкував і не ображав тебе насмішками. Тебе поважали, деякі боялися, інші лицемірно пропонували дружбу.

Ти закінчив університет з червоним дипломом, знайшов гарну роботу. Додому приїздив часто, бо батьки старі, вони гордились тобою і відсилали назад у місто, а мама плакала ночами, та в місто їхати не хотіла. Ти розумів її і не наполягав, бо вона не погодилася би нізащо, так само, як не хотіла, щоб ти покинув у місті все,  чого досяг. А досяг ти багато чого.

Тільки чомусь  твоя душа сумно хитала головою і ховала очі. Врешті-решт ти махнув на все рукою, і продовжував жити далі, йти до поставлених цілей і перемагати. Ти звик перемагати, ти вже майже досяг чого хотів, хоча не маєш ще й тридцяти.


 


 

Найважкий день у твоєму житті – коли померли батьки, обоє в один день, у тебе на руках.


 


 

Ти повернувся в місто і з головою занурився в роботу. Ти не огрубів душею, ні. Вона залишилась такою ж: доброю і чесною. Але ти навчився розбиратися в людях, як і потрібно одному з керівників великої фірми. Адже люди бувають усякі:  злі і добрі, заздрісні і лихі, такі, що ранили твою душу довірливу душу, яка не зважала на те, і продовжувала вірити в добро і бачити те добро  у кожному.


 


 

Ти врешті вкладаєшся спати і сон твій міцний, як у дитинстві, коли ти ночував на сіні.

Вранці сонце весело заглядає крізь візерунки на вікнах. Ти прокидаєшся бадьорим, повним сил і радості з того, що ти вдома. Виходиш на двір, на мороз і сніг, який виграє блискуче проти сонця. Тебе зустрічає незвичний гомін села, зайнятого своїми справами, спів півнів і димок над будинками. Витягуєш відро води і п’єш її, холодну , кращу за будь-які кока-коли і спрайти. Тоді рубаєш дрова і руки трохи незграбно тримають сокиру, розпалюєш у печі і готуєш нехитрий сніданок.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше