Глава 16.

Проливний дощ відбивав монотонний ритм на вікнах спальні Лії. Вона лежала та дивилася у білосніжну стелю. В суботу не спішила вставати, бо саме в такі моменти думалося найпродуктивніше. Лія досі відчувала слабкість, але загалом почувалася набагато краще. При згадці про свою недавню хворобу, мрійливо усміхалася. Її забавляла наполеглива турбота Гордія. Вона й подумати не могла, що він примчить до неї, як тільки взнає про застуду. В той день Барвінський все ж змусив Лію поїхати до лікаря. Крім високого жару та болю в горлі, її нічого не турбувало. Гордій вислухав усі рекомендації лікаря, купив ліки, яких не було в попередніх пакунках, доставив Лію додому, змусив випити всі препарати, нагодував й лише після цього покинув її. А ввечері зателефонував та наказав щось поїсти. Так, саме наказав, бо його тон звучав беззаперечно. Лія, звісно ж, відмовилася. Переконуючи і його, і себе, що не голодна, й нізащо не їстиме лише тому, що йому так захотілося. З гонором відключилася та пішла повечеряла.

Лія примружилася та згадала його невагомі дотики. Тіло досі пам’ятало й шкіра мерехтіла приємними поколюваннями. Гордій поводився з нею водночас обережно та нахабно. Наче й не тиснув, але на всі заперечення реагував протилежно до її слів. Лія не знала, чого чекати від нього в наступну секунду, а коли він дивував, то серце танцювало справжні кульбіти в грудях.

Зі спогадів вирвав звук телефону, який забриньчав на тумбі. Телефонувала Злата. Лія згадала, що так і не відсвяткувала з нею свій день народження.

- Спиш? – спитала бадьорим голосом Злата.

- Для чого запитувати, якщо я підняла телефон? - зітхнула Лія.

- Не бурчи. Як почуваєшся? Вилікував тебе твій чоловік?

- Він не мій чоловік.

- Твій. Без фікції.

- Злато, - вдала суворий тон Лія.

- Ліє, я знаю, що кажу, - хіхікнула подруга, - а ти підеш на діловий прийом ваших партнерів?

Після цих слів Лія різко сіла. В голові трохи запаморочилося, вона примружила очі та ледь помітно скривилася.

- А ти звідки знаєш?

- Мене Артем запросив.

- Артем? Той самий Артем? – сині очі Лії заблимали здивуванням. Вона нагострила вуха та примружилася.

- Той самий.

- Он як?

- Угу, - мугикнула Злата. Явно щось жувала, поки говорила з Лією. – Я тобі все розповім. То як? Як почуваєшся? Будеш?

Лія нахилила голову та прикусила губу, немов намагалася розрахувати складну теорему. Так, вона знала про діловий прийом, який влаштовували їхні давні партнери. Їй також прислали запрошення. Але Гордій телефонував вчора, щоб спитати про самопочуття. Сказав, щоб в жодному разі нікуди не виходила з дому. Навіть погрожував, що заїде ввечері після прийому. Погрожував, бо з його уст це звучало, як щось обов’язкове, а не приємне, чи інтригуюче. Але коли це Лія слухала сторонню людину? Щодо Гордія, то постійно прагнула кинути йому виклик, вчинити непослух, зробити навпаки. Здавалося, що навіть якби він попросив не вчиняти щось заборонене, то вона все одно порушила б закон. При згадці про Барвінського Лію переповнювали емоції. Щоки палали, очі горіли шаленим азартом, а серце калатало так, наче намагалося встановити зв’язок з розумом Лії.

- Я буду, - відповіла різко вона, - приїду сама. Не кажи Гордію, якщо приїдеш раніше від мене.

Лія завершила дзвінок та повільно підвелася з ліжка. Слабкості майже не відчувала. Ідея піти на прийом і побачити здивоване обличчя Гордія додавала сил й окриляла. Через якихось сорок хвилин Демуцька перебувала в торговому центрі та обирала сукню, згодом сиділа в салоні краси, де майстрували над її волоссям. І ввечері вона прибула на діловий прийом до ресторану. Перед тим, як увійти до головного залу, глянула на себе в дзеркалі фоє. Довга чорна сукня прекрасно відтіняла її білосніжну шкіру. Тонке мереживо вигідно підкреслювало талію та легкими хвилями спадало до низу. Пряме волосся виблискувало під яскравим освітленням, спадаючи каскадом на спину. Легкий макіяж підкреслював глибокі сині очі й робив риси обличчя виразнішими та гострішими.

Вона ступила декілька кроків та сповільнилася. Чомусь відчувала тремтіння та хвилювання. Згадала, як зовсім нещодавно так само йшла,  щоб побачити Гордія через довгих п’ять років. Тоді хвилювалася менше. Була впевнена, що не впізнає її, і не прогадала.

В суботній вечір ресторан кишів відвідувачами. Не було жодного вільного стола. Лія впізнала Гордія здалеку. Він сидів по центру зали. Поруч з ним був Артем зі Златою. З іншого боку сивоволосий чоловік з дружиною. Їх Лія знала давно, бо вони почали співпрацювати з ними ще до смерті Ігоря. Спиною до неї сидів незнайомий для неї чоловік. Гордій слухав свого співрозмовника поруч та ледь помітно усміхався. Але коли помітив Лію, то нахмурив лоба та не відводив погляду.

- Добрий вечір! Вибачте, я спізнилася.

Гордій мовчав. Своїм темним поглядом пропалював її наскрізь. Зміряв з голови до ніг та знову повернувся до обличчя. Артем усміхався, Злата двозначно кивнула. А чоловік, якого бачила зі спини, нарешті повернувся. Лія впізнала його. Це був Влад - син подружжя Григоренків, які сиділи поруч з Гордієм. Декілька разів Лія бачилася з ним у дитинстві. Він змінився. Змужнів, подорослішав. Зелені очі зацікавлено спостерігали за нею.

- Не перепрошуй, Ліє, - усміхнувся їй Сергій Григоренко, - очевидно, що це ми прийшли раніше.