Глава 14.

Лія їхала на роботу після обідньої перерви. Вона ненавиділа свій день народження. З того часу, як не стало батька, припинила святкувати. Лія втратила свою матір, коли їй було вісім років. Ігор намагався компенсувати їй відсутність материнської любові, але не шукав для неї мачуху, не приводив жінок додому. Доньку Демуцький водночас беріг, мов справжню принцесу, але й не давав розслаблятися. Змалечку в Лії були кращі вчителі та репетитори. І поки її однокласники проводили літні канікули в дідусів та бабусь, вона перебувала почергово в англійському та французькому таборах. Тоді Лія ображалася на батька, але зараз розуміла, що її освіта – це заслуга Ігоря.

Вдосталь виговорившись на цвинтарі біля могили батьків, приїхала в компанію в’яла та засмучена. Могла й не їхати, але домашня тиша ще більше нагнітала. Лія зайшла до їх спільної з Гордієм приймальні, але там нікого не було. На столі в кабінеті красувався ніжний букет квітів. Він складався з дрібних квіток тюльпанів, троянд, астранцій та інших, назви яких Лія не пам’ятала. Вона підійшла до цієї краси та побачила там записку:

«З днем народження, запальничко!»

- А Метью вміє дивувати, - усміхнулася Лія, - замовив записку українською.

Вона сіла у своє крісло та відкинулася на спинку. Заплющила очі й нарешті змогла розслабитися. Але ненадовго, бо двері відчинилися і в кабінет хтось тихо увійшов. Лія повільно розліпила повіки та глянула на Гордія.

- У мене перевага на два контракти, - мовив він.

- Я знаю.

Вона помітила, як погляд Гордія зачепився за квіти. Тільки цього разу він не виглядав злим. Привітно усміхався та поводився абсолютно спокійно.

- У тебе кожного дня свято? – спитав Гордій, зиркнувши на квіти.

- Деяким чоловікам не потрібне свято, щоб подарувати жінці квіти.

- Коли жінка особлива, то і квіти мають бути особливими.

Гордій нахилив голову та прискіпливо оглянув її. Лія знала, що сьогодні вона не виглядала бездоганно. Бо на цвинтарі не стрималася і дала волю сльозам. Вона не звикла плакати перед кимось. Та й на самоті рідко собі це дозволяла. Однак на могилах батьків не була близько п’яти років, тому розчулилася і вилила там усе наболіле.

- Ти прийшов про щось поговорити? – вигнула здивовано брови.

- Так. Я хотів…

В цю мить у дверях з’явився Метью з великим букетом білих троянд. Як тільки зайшов, почав співати англійською привітання з днем народження. Співав він не дуже, але це виглядало настільки мило й кумедно, що Лія широко усміхнулася. Він подарував їй квіти та міцно обійняв.

- Думала, я забуду?

- Навіть не надіялася на це, - мовила Лія, зарившись носом в квіти.

Її погляд зачепився за букет на столі й брови зімкнулися на переніссі.

- Чекай… - звернулася вона до Метью, - а ці хіба не від тебе?

Метью розвів плечима, не розуміючи, про що вона. Лія спантеличено блимала очима. Ці квіти могла відправити Злата, але ж не з такою дивною запискою. Вона перевела погляд на Гордія, який не усміхався. Він дивився лише на Лію, ігноруючи присутність Метью. Цей медовий погляд був терпким і солодким водночас.

- А ці від бахура, - мовив спокійно Гордій та ледь помітно усміхнувся, - з днем народження, запальничко!

Лія часто кліпала та розтулила рота. Таки Гордій вмів здивувати. Якби не спитала, то, мабуть, і не зізнався б. Подарував їх тихенько, скромно, але розкішно. Бо букет за об’ємом був меншим від квітів Метью, але чарівним і справді особливим.

- Ліє, - перебив їхні переглядання Метью, - я знаю, що ми планували влаштувати вечерю сьогодні, але я мушу полетіти додому. Батькові потрібна моя допомога.

- Що? – Лія ловила те, що говорив Метью через слово, бо її погляд був прикутим до Гордія, який йшов з кабінету.

- Два тижні швидко промайнуть, - продовжив Метью, - коли я приїду, ми обов’язково виграємо твої змагання з ним.

- Так, - отямилася нарешті Лія, - звісно, я все розумію. То я підвезу тебе до аеропорту? Вип’ємо там кави з тістечком. Свічки не дутиму.

Після того, як Лія провела Метью, поїхала одразу додому. Годинник показував шосту годину вечора. А вона відчула себе такою втомленою, наче цілий день працювала тяжко в полі. Зі Златою Лія домовилася піти в клуб на вихідних, тому нікого не чекала. Святкувати не збиралася, але кожного року в цей день Лія дозволяла собі маленький відпочинок. Спочатку вона прийняла гарячу ванну. Після походу на кладовище почувалася морально сильнішою, хоч і виснаженою фізично. Наче увесь той біль і розпач, що нахлинули, відірвала від себе й залишила там.

Далі витягнула з морозильної камери морозиво різних видів, яке завбачливо тримала там, і наклала собі в креманку по шматочку кожного. Але не встигла вона вмоститися зручно на диван, бо почула дверний дзвінок. Лія поспішила відчинити, але чекала кого завгодно, тільки не Гордія.

- Ти? – мовила розгублено Лія, тримаючи в руці креманку з морозивом.

- Я.

Гордій примружився та, усміхаючись, швидко оглянув її. Лія не заморочувалася тим, який мала вигляд, коли спішила відчинити двері. Після ванної вона одягнула звичайні спортивні шорти та футболку. Навіть волосся не сушила, бо вважала цей день персональною датою для своїх лінощів.