Глава 13.

Гордій сидів незворушно. Після маленької вистави Лії французи зацікавлено спостерігали за ним, Артем час від часу хитав головою, а Надія кидала на нього неоднозначні погляди. Але його абсолютно не цікавила ця блондинка. Лія в’їлася в голову, залізла під шкіру настільки, що не міг ні зосередитися, ні думати про щось інше, крім неї. Він не звик бігати за жінками, але завжди добивався свого без особливих зусиль. Але Лія… Вона була для нього цілковитою загадкою. Водночас пручалася і мліла поруч з ним. Всією своєю поведінкою показувала йому, що не хоче його. І чим більше вона відмовляла та супротивилася, тим палкішим було його бажання. Цілий тиждень він виглядав її в компанії, а Лія не приходила. Хотів зателефонувати, або поїхати до її дому, проте клята гордість не дозволила. А коли сьогодні побачив її поруч з Метью, то хижак у ньому заричав з новою силою. Вона посміхалася, вдихала аромат квітів і поводилася так, наче нічого не сталося.

Переговори закінчилися підписаним контрактом. Але навіть його значна перевага у їхньому змаганні з Лією не тішила.

- А ти спробуй не тиснути на неї, - заговорив поруч Артем, коли всі інші розійшлися.

- Що?

- Не вимагай, а завоюй, - продовжив спокійно Артем.

- Що ти верзеш?

- Те, що бачу я і всі навколо. Якщо між вами необачно залишити сірник, то вся компанія згорить до тла.

Артем пішов, а Гордій довго дивився йому вслід. Коли він повернувся до своєї приймальні, то спочатку зайшов до Лії. Цього канадця там вже не було.  Вона стояла спиною до нього. Витончений жіночий силует притягував та дарував очам справжню насолоду. Лія обійняла себе руками та дивилася у вікно.

- Перед тим, як заходити в чужий кабінет, потрібно постукати, - мовила вона, не обертаючись.

- Я не звик дотримуватися правил, - відповів спокійно Гордій.

- Чого тобі?

- Хотів дізнатися, хто такий бахур? Ти заінтригувала.

Лія різко розвернулася. Руде волосся метнулося однією вогняною хвилею. Гордій не міг відвести погляд. Бо вона була для нього справжнім вогнем. Запалювалася з пів оберту й стріляла в нього феєрверками. Ці феєрверки сліпили його, відволікали від роботи, особистого, звичного. Але як тільки ці вогники зникали з поля зору й затихали, він сам їх шукав.

- Бахур – це ти, - відповіла спокійно Лія та сіла в своє крісло, - зрадливий та розпусний.

- А ти ревнуєш? – вигнув одну брову Гордій. – Хіба не твій коханець щойно від тебе пішов?

- А ти слідкуєш за моїми відвідувачами?

Гордій примружився та ледь помітно усміхнувся. Хотілося запалити її ще більше, тоді накинутися та поглинути цей вогонь в себе. Він перевів погляд на її уста, які вона в цю мить кусала, бо пам’ятав їх солодкий смак. Тільки цього разу він хотів більшого. Не з іншими жінками, а з нею. В голові промайнули слова Артема, у яких все ж був певний сенс.

- Ліє, ми могли б спробувати не воювати, - заговорив оксамитовим голосом Гордій. Лія недовірливо зиркнула на нього, але кивнула, щоб продовжував, - ми ж можемо поводитися, як звичайні партнери? Ти дала мені зрозуміти, що я тебе не приваблюю. Мені не потрібно повторювати двічі. Я не чіплятимуся більше.

Думки Гордія були абсолютно перпендикулярні до його слів. Дві несумісні лінії пересікалися, але не мали нічого спільного. Він брехав, замилював очі, як звик це робити в ті миті, коли бажав стрибнути вище голови.

- Ми можемо просто уникати один одного, - спокійно відреагувала Лія.

Аж надто спокійно, як для тієї, яка нещодавно розламала перед ним ні в чому не винен олівець та обізвала бахуром.

- Уникати?

- А ти не це мав на увазі, коли сказав про «не воювати»? – часто закліпала цей рудий ангел.

Ні, аж ніяк не це. Він мав на увазі, що вони могли б спробувати стати партнерами, друзями. Зрештою, Гордій хотів наблизитися і випробовував усі незаборонені методи.

- Саме це. Компанія велика. Якщо є бажання, ми можемо взагалі не бачитися.

- От і чудово.

Лія підвелася та попрямувала до виходу, залишивши спантеличеного Гордія посеред кабінету. А коли за нею зачинилися двері, він мотнув заперечно головою.

- Та вона отримує задоволення від знущання наді мною, - пробурмотів він собі під ніс і пішов до свого кабінету.

Наступного дня Гордій не поїхав на роботу. Кожного року в цей день у нього були поважніші справи. Він заїхав у квітковий магазин та придбав червоні троянди, а через тридцять хвилин крокував доріжкою, що вела до міського цвинтаря. Саме в цей день понад десять років тому помер його батько. Матір Гордій не пам’ятав і не знав достеменно, де вона перебувала. Ця жінка залишила його з батьком і за всі ці роки жодного разу не навідувалася. Колись батько розповідав, що вона поїхала з коханцем до Австралії. Гордій не сумував за нею. Він не звик думати про людей, яким не потрібен. Таких він викидав зі свого життя назавжди.

Спершу вирішив відвідати могилу Ігоря, батька Лії, бо давно не приходив сюди. Ще здалеку Гордій помітив знайому постать. Не міг повірити у те, що бачив. Невже Лія вирішила прийти сюди саме в той день, що й він? Гордій наблизився і хотів привітатися, але коли почув, що вона розмовляла з покійними батьками, як були поховані разом, то не зміг ступити й кроку далі.