Глава 6.

- Що робитимеш? – спитала Злата, надпиваючи теплого какао. – Він змінився?

- Ні, - надто різко відповіла Лія.

З цією темноволосою дівчиною Лія навчалася у школі. Тоді вони не були кращими подругами, але саме Злата частіше за інших писала їй, поки вона перебувала у Канаді. І тільки їй Лія наважилася розповісти про свій фіктивний шлюб з Гордієм. В деталі не вдавалася, але певний образ у Злати в голові все ж склався.

- Серйозно? За п’ять років?

- Я не рахувала зморшок та сиві волоски.

- А вони є?

- Злато, ти не про те думаєш!

- Ох, а про що я повинна думати?

- Я маю виграти цей поєдинок. Обов’язково. За будь-яку ціну.

Лія примружилася. Разом зі Златою вони вийшли на свіже повітря та вмостилися з гарячим какао на дерев’яну гойдалку поблизу будинку. Вона думала про договір з Гордієм. Постійно перераховувала в голові тих, з ким зможе підписати контракти про співпрацю без умовлянь, а простим проханням. Від роздумів відволік телефон, який завібрував на сидінні.

- Так, Олеже, - швидко відповіла своєму адвокату. Вона слухала все, що говорив чоловік, а тоді широко усміхнулася, - серйозно? Підписав? Те, що спочатку називав абсурдом?

Вона кивнула на прощання та відключилася. Запищала від щастя так, наче вже виграла двобій.

- Чого ти пищиш, мов скажена? – не витримала Злата.

- Він підписав контракт щодо нашої угоди. Повірити не можу.

- Це так важливо? – вигнула брови подруга.

- Сам договір ні, але те, що він здався, так. Злато, я дуже рада тебе бачити….- почала тараторити Лія, - але я мушу працювати. Якщо хочеш, будь тут, як вдома. А я йду до кабінету батька.

Першочергово Лія переглянула записники батька, які відшукала в його речах ще декілька днів тому. Вона відмітила собі там номери телефонів, з ким потенційно могла укласти договір. Поки не знала суті, але ж головне не це. Важливо виграти. Вона прекрасно розуміла, що в це час Гордій, скоріш за все, теж не гаяв ні хвилини. Тим паче так швидко підписав договір, який віддав йому її юрист. Однією з умов договору було те, що Лія ці два місяці працюватиме з офісу компанії. Гордій мав для цього виділити їй гарний кабінет. Тому вирішила зателефонувати йому й повідомити про свій завтрашній вихід на роботу. Вона взяла телефон до рук, але пригадала, що так і не записала його номер. Навмисне не записувала. Принципово. Наче навіть цей вчинок міг вжалити його самолюбство. Тоді вона зателефонувала до Володимира і саме він дав їй номер приймальні Барвінського.  Майже одразу впізнала голос полохливого Романа.

- Чи можу я поговорити з Гордієм? – заговорила кокетливо.

- Як вас представити? – машинально спитав Роман.

Лія на мить застигла. Закусила нижню губу та примружилася. В голові вигравали справжні бісики, тому не довго думаючи, ляпнула:

- Його дружина.

Роман замовк. Лія чула, як він зітхнув у телефон, а тоді пошепки до когось мовив:

- Поїхав? – очевидно, той, до кого звертався, відповів, бо він знову повернувся до Лії, - Гордія немає, поїхав раніше. Ділова вечеря.

- Ох, поїхав? – вдала розчарування Лія. – А я загубила назву ресторану, куди маю під’їхати. Телефонувала йому, а він чомусь телефон не підіймає. Ви не підкажете?

- Я не можу. Маю зателефонувати йому.

- Романе, - протягнула Лія, - невже я не можу зробити сюрприз чоловікові?

Під її натиском Роман здався. Мабуть, як раціональна та цілком нормальна людина, не передбачав загрози, чи підлості зі сторони законної дружини для свого боса.

- Хай би з ким ти не зустрічався, я не дам тобі першому підписати контракт, - усміхнулася вона собі у ванній та почала чепуритися.

Для цього вечора Лія обрала майже скромну сукню темно-синього кольору. Майже, бо спереду вона облягала її фігуру, закриваючи усе до шиї, але ззаду через невеликий виріз показувала білосніжну шкіру та веснянки. Вона приїхала до вказаного ресторану на таксі. Повільно зайшла всередину та почала розглядатися навколо. Вечір лише розпочинався, тому половина столів пустувала. Гордія з його співрозмовником побачила одразу. І сам Гордій зачепився поглядом за її постать. Лія помітила, як усмішка зникла з його обличчя, а темні очі сканували її вигляд.

Вона не спішила, спочатку всміхнулася йому, а тоді повільно ступила до його стола. Гордій не відводив від неї погляду. І через мить його співрозмовник також повернувся. Це був сивоволосий статний чоловік, який годився Лії в батька. Його обличчя видалося їй знайомим, але не могла пригадати його імені.

- Доброго вечора, пробачте за моє спізнення, - мовила вона ввічливо.

- Якщо ви завжди так ефектно з’являтиметеся, то я готовий чекати, - відповів їй незнайомець.

Але з його уст це не звучало, як залицяння, скоріше, як захоплення і вихованість. Все ж діловий етикет ніхто не скасовував.

- Запізнення? - Прошипів крізь зуби Гордій, підвівся та допоміг їй сісти.

- Не сердься, котику, - мовила пошепки Лія та підморгнула йому.