Глава 5.

- Ти дуже схожа на свою матір, - заговорив Володимир.

Він працював головним бухгалтером в компанії з початку її заснування. Крім того, був хрещеним батьком Лії. Вони з Ігорем давно товаришували. По суті це єдиний чоловік в компанії, з яким Лія спілкувалася за час перебування у Канаді. Своєю підтримкою він замінив їй батька та матір, яких їй так не вистачало.

- Кажуть, що до двадцяти п’яти років жінка стає максимально схожою на свою матір. – Мовила Лія, надпивши чай. – То чому ти не захотів зустрітися зі мною за вечерею в ресторані, або ж вдома? Чому саме в компанії?

- Подумав, тобі буде цікаво прогулятися тут та побачити усе зсередини.

- Ще встигну нагулятися. Зізнайся, Гордій попросив?

- Попросив? – хмикнув чоловік, вигнувши одну брову.

- І то правда, - усміхнулася Лія, - він не вміє просити, тільки вимагати.

- Він не такий поганий, яким хоче здаватися.

- Це ти мені про мого чоловіка розповідаєш? – Лія підморгнула йому, а тоді підвелася, - гаразд. Піду до нього.

Володимир мовчав, але проводжав її поглядом та усміхався вслід. Лія попрямувала до кабінету Гордія. Вона впевнено цокотіла підборами по блискучій підлозі. Бірюзовий костюм пасував до очей та гармоніював з рудим довгим хвостом. Вона бачила, як чоловіки оглядалися їй вслід, а жінки оцінювали. Навіть Роман, який минулого разу повідомляв про її прихід Гордію, стояв та виглядав надто спантеличеним.

- У себе? – кивнула вона на двері Гордія.

- Так, але я повідомлю про ваш прихід, Ліє.

- Ні, - вона заперечно мотнула головою та ступила до дверей.

Не стукала. Зайшла без попередження та запрошення. Гордій втупився в дисплей ноутбука та не відривався від нього. Він виглядав заклопотаним і зосередженим.

- Ром, що у тебе? Кажи швидко…я зайнятий.

Лія мовчала. Вона ступила один крок, другий. Цокотіння її взуття змусили Гордія відірватися від клавіатури, на якій щось натхненно друкував. Він нахилив голову на бік та оглянув її повністю.

- Якщо зайнятий, то я піду, - заговорила вона, вмостившись у крісло навпроти.

- Твої слова суперечать діям. - Гордій відкинувся на спинку свого крісла.

- Про що хотів поговорити?

- Я хотів? Це не ти увійшла до мого кабінету без жодного попередження?

Він усміхнувся, а Лія на мить застигла. Ця ямочка на правій щоці, яка всі ці роки не давала їй спокою. Вона пасувала йому, робила якимось особливим, манила до себе. До неї хотілося торкнутися, провести пальчиками колючою щетиною. Вона примружила очі та вкотре нагадала собі, що цей чоловік омана, фальшивка. Йому не можна довіряти. Бо що б він не робив, усе заради власної вигоди.

- Звісно ж, сама. І це не тому Володимир так натхненно вмовляв мене приїхати саме в офіс.

- Ліє, - перервав її Гордій, спершись ліктями на стіл, - для чого тобі це? Чому ти з’явилася зараз, після п’яти років відсутності? Чому поводишся насторожено зі мною? Кусаєшся, колешся.

- А я повинна бути з тобою ніжною?

- Хоча б толерантною.

- Я не звикла одягати маску, - мовила Лія, випрямивши спину, - поводжуся з усіма так, як вважаю за потрібне. І як того заслуговує мій співрозмовник.

- Тобто милої усмішки, чи навіть привітного слова я не заслужив.

- Ні, - відповіла різко.

- Гаразд. Так от, мала руда гадючко, - заговорив Гордій, - я не дам тобі управляти компанією.

Лія теж нахилилася ближче. Вона довго вдивлялася в медові очі, а тоді майже пошепки мовила:

- Я не питаю твого дозволу. Це така ж моя компанія, як і твоя.

- Ти нічого не знаєш про управлінські процеси. Надто юна та недосвідчена.

- Навчуся. Ти ж якось навчився, коли зайняв місце свого батька у двадцять три роки.

Гордій знову відкинувся на спинку крісла. Тоді покрутився на ньому та підвівся. Він мовчки підійшов до вікна, декілька секунд вдивлявся на пейзажі, а тоді різко повернув голову і продовжив:

- Я у всьому слухав Ігоря. Вчився. Спостерігав.

- Це не важко – вчитися, спостерігати. Гордію, не марнуй свій та мій час…

- Чого тобі не вистачає? Грошей? – Гордій починав злитися. І це добре помічала Лія. Від його реакції в жилах бурлив справжній адреналін. Хотілося вибісити його якомога сильніше.

- Мені не вистачає влади. Я не для того важко вчилася усе своє життя, щоб бути пасивною одиницею в компанії власного батька. Я хочу управляти всіма процесами, а не стояти осторонь і спускати на вітер гроші.

- То навчися спочатку. Приходь працюй. Для чого такі квапливі рішення? Розлучитися встигнемо…

Гордій повернувся до неї всім тілом. Сперся на підвіконня, заклав руки на грудях та спостерігав за нею. Його медові очі прискіпливо стежили за кожною мімікою, кожним рухом. Лія відчувала на шкірі цупкий погляд і ледве тримала оборону. Ще п’ять років тому й подумати не могла, що сидітиме ось так перед ним, а він проситиме її про щось. Бо він просив. Нехай і незвичним способом, але майже вмовляв.