Глава 4.

- Навчалася в Університеті Торонто. Спочатку на бакалавраті, а далі вступила на магістратуру. Весь цей час проживала в гуртожитку на території кампусу Святого Джорджа, - Роман зачитував інформацію з теки, яку приніс декілька хвилин тому в кабінет Гордія.

- Це я і без твого досьє знаю, мене цікавлять деталі її перебування в Канаді, - різко перервав його Гордій.

Роман прокашлявся і поправив окуляри, які зсунулися на кінчик носа. Неслухняний каштановий чуб стирчав угору так, наче його вдарило електричним струмом. Молодий помічник Гордія працював у компанії майже рік, але вперше отримав завдання дістати досьє на когось.

- Як я можу вияснити усе про життя людини в Канаді, перебуваючи в Україні?

- Хочеш і досі працювати тут, то зі шкіри вилізеш, але дістанеш! – Гаркнув Гордій.

- Тоді потрібно їхати в Канаду.

- Це я вирішуватиму, кому й куди їхати. У тебе все?

- Ще є інформація про проходження практики та роботу…

- Що?! – Гордій підвівся, перехилився через стіл та вихопив теку з рук свого помічника, - вона працювала? Якого біса вона працювала? Їй хіба недостатньо тих грошей, які кожного місяця падали на рахунок?

- Можливо, їй сподобалося працювати. Є такий типаж жінок, які...

- Замовкни! Жодна нормальна жінка не працюватиме, маючи стільки грошей. Вільний!

Роман видихнув та пішов на вихід. Гордія бісило все  - раптовий приїзд Лії, її заява про розлучення, але найбільше те, що не цікавився за усі ці роки її життям. І як би це не звучало дивно, абсолютно нічого не знав про свою дружину. Та він і не впізнав її. Однак не це хвилювало Гордія. За умовами шлюбного контракту при розірванні шлюбу Лія зможе приступити до повноцінного управління компанією на рівні з Гордієм. За останні п’ять років він настільки звик управляти всіма справами самотужки, що не міг допустити цього. Отже, потрібно шукати компроміси. Стук у двері відволік від переглядання теки, яку залишив Роман.

- Лія Демуцька прийшла. Хоче поговорити з вами. – Мовив Роман, прочинивши двері.

- Он як? – хмикнув Гордій. – Сама зазирнула в клітку лева? Скажи, нехай зачекає. На разі зайнятий.

Гордій вишкірився, мов чеширський кіт, очікуючи на мишу, яка сама лізла в пастку. Він глянув на годинник та розслабився у своєму кріслі. Абсолютно нікуди не спішив, спокійно сидів та перечитував сухі факти в теці. Чомусь дані, які бачив, не клеїлися з його уявленням про дівчат, у яких в голові лише одяг, косметика та хлопці. Лія гарно проявила себе під час навчання в одному з кращих університетів Канади – крім англійської, вдосконалила французьку, стажувалася в одній з найбільших будівельних компаній Торонто. Він завершив читати, глянув на годинник, помітив, що минула година. Вирішив, що його дружина достатньо чекала. Зателефонував Роману:

- Скажи Демуцькій, щоб заходила.

- Вона пішла.

- Тобто пішла? Давно?

- Пів години тому.

Гордій вважав, що вона увірветься до його кабінету, як тільки скаже, що зайнятий. Далі думав, що почекає і влаштує йому гарну словесну прочуханку. А вона просто пішла.

- Вона щось сказала? – спитав Гордій.

- Ні, але залишила документи.

- Неси!

Це були документи на розлучення. І хоч Гордій не мав юридичної освіти, однак мусив визнати, що все було зроблено дуже грамотно й продумано. Він передав теку з документами своєму юристу, а далі зібрався навідатися до Лії. Від Романа взнав, що вона зупинилася у будинку свого покійного батька. Не попереджав про приїзд, хоча давно мав її номер телефону. Його бісила її впертість та пихатість. Як для свого юного віку вона була надто самовпевненою.

Востаннє Гордій був у будинку Ігоря перед його смертю. Демуцький помер через тиждень після їхнього з Лією весілля. Наче саме цього й чекав. Весілля по суті не було. Запам’ятався тільки шлюбний контракт, який узгоджували понад місяць і скромна церемонія укладення шлюбу. В той день він бачив Лію востаннє. Тоді вона виділялася пишною фігурою, окулярами, вогняним волоссям і металевими штуками в роті. А зараз змінилася до невпізнання.

Гордій припаркувався майже біля входу. Поруч стояв синій кросровер. Він натиснув на дзвінок, але ніхто не спішив відчиняти. Тоді почав стукати, але ніхто не реагував. З теки Романа Гордій знав, що синій кросровер належав Лії. Отже, вона була вдома. Вирішив зателефонувати. І навіть телефон вона не одразу підняла.

- Ти вдома? – мовив замість привітання, як тільки почув її голос.

- Вдома.

Не питала, хто телефонував. Впізнала.

- Я під дверима. Відчини. Потрібно поговорити.

- Серйозно? – Гордій вловив нотки сарказму в її голосі.

- Ліє, я не звик чекати.

Насправді Гордій вперше стовбичив під дверима жінки, яка не спішила йому відчиняти. Та й взагалі не пригадував, коли стовбичив так востаннє.

- Я зайнята.

- Мстиш? – усміхнувся він.

- Зайнята.

- Я не прийду ще раз, - злісно мовив Гордій, бо його терпець перебував на краю.