Глава 3.

- Тато, кого ми чекаємо? – спитала Лія, дивлячись на блідого батька, - тобі знову погано? Нудить?

- Все добре, - прокашлявся Ігор. – Чекаємо твого нареченого.

- Що?

Тарілка, яку Лія збиралася покласти на стіл, впала на підлогу та розбилася. Сині очі зробилися великими й спантеличено кліпали під окулярами.

- Якого ще нареченого?

Лія навіть сіла, бо ноги не слухалися. Шок скував тіло, забрав дар мовлення. Вона чекала пояснень від батька, але Ігор витримав паузу, а тоді спокійно мовив:

- Ліє, так треба.

- Кому треба? Тобі, чи цьому нареченому?

- Тобі.

- Я не хочу заміж. Навіщо мені заміж? Ти забув, що мені сімнадцять?

Лія не припиняла обурюватися. Вона не могла повірити в те, що чула. Знала, що батько хворий, але ж не могли препарати настільки затуманити його розум. Чи могли?

- Ліє, це не обговорюється! – перейшов на командний тон батько.

- Але…

- Ніяких але. Це задля твоєї безпеки та спокою. Ти була зі мною в лікаря. Я не хочу нічого приховувати від тебе, ти все чула.

Лія справді була з ним і все чула, знала, що хвороба поїдала його. Але все одно вірила у диво. У них було все – великий будинок, сімейний бізнес, вдосталь грошей. Однак, як виявилося, не в цьому щастя. Бо які б гроші не пропонували вони лікарям, було надто пізно.

- Це моє прохання, - продовжив Ігор, - можливо, останнє прохання.

- Ти маніпулюєш, так нечесно.

- Він тебе не образить.

У Лії було ще багато заперечень, але почувся дзвінок у двері. Хотіла піти відчинити, але батько зупинив її та пішов сам.

- Проходь, Гордію, - почувся віддалений голос батька.

Лія завмерла. Гордій? Партнер батька? Невже це він той самий наречений? Лія швидко побігла до ванної кімнати. З дзеркала на неї дивилося перелякане дівчисько. Сині очі спантеличено блимали з-під окулярів. Вона спробувала усміхнутися, але скривилася від вигляду брекетів. Тоді обтягнула кофтинку, поправила джинси й вийшла у коридор, що вів до вітальні. Долоні спітніли, дух перехопило від хвилювання. Щоки багровіли зі швидкістю світла й злилися з кольором волосся. Вона бачила його зрідка. Лише декілька разів, коли приходила на роботу до батька та на світських заходах. І кожного разу серце стукало скоріше, а до лиця линув жар. Вона збиралася зайти до чоловіків та привітатися, але коли почула розмову між ними, сповільнила кроки, а тоді зупинилася.

- Знав, що я таки прийду? – мовив Гордій.

Мабуть, побачив святковий стіл. І, попри розбиту тарілку на підлозі, зробив такі висновки.

- Я знаю тебе, як облупленого, - хмикнув Ігор.

- Потрібно міняти тактику, стаю надто передбачуваним.

Лія виглянула на секунду зі свого укриття. Встала так, щоб залишатися непоміченою, але добре бачила Гордія. Він усміхався. Не так, як звикла вона. Його усмішка нагадувала вискал хижака, який знав, що випередив свою жертву на багато кроків уперед. Лії дуже не хотілося, щоб цією жертвою став її батько, чи вона сама.

- Я все обдумав, - продовжив Гордій. – Ти, як завжди, мав рацію. Від цього шлюбу матиму тільки плюси.

- Найголовніше, що моя Лія буде в безпеці.

- Я не ображу її, але в нас буде фіктивний шлюб. Я не спатиму з нею. Ми бачитимемося вкрай рідко. Житимемо окремо та не вмішуватимемося в особисте життя один одного. Я хочу самостійно управляти справами компанії. Прибутки отримуватимемо порівну. Мені її гроші не потрібні. Гадаю, ми зможемо домовитися з вигодою для обох. Підпишемо шлюбний контракт.

Гордій продовжував говорити, а Лія слухала та забула, як дихати. Вона не могла ступити й кроку. Весь ідеалізований образ цього чоловіка розлітався на друзки за лічені секунди. Як вона взагалі могла його ідеалізувати, порівнювати з чоловіком своєї мрії? Він думав лише про себе. Знав, у якому положенні вони з батьком і шукав свою вигоду в цьому. Невже вона така гидка йому, що навіть не бажав разом проживати?

- Звичайно, - погодився батько, коли Гордій завершив свою промову. – Ми всі пункти пропишемо в контракті, можливо, і Лія захоче щось додати для себе?

Гордій гучно розсміявся. Лія вигнула здивовано брови та ступила крок, щоб увійти, але коли почула його сміх, затрималася ще на мить.

- Вона дитина. Що вона захоче додати? У цьому віці в них у голові лише одяг, косметика та хлопці.

- Ти говориш про мою доньку. Зменш оберти! – Різко мовив Ігор.

- І все ж вона дитина, - наполягав Гордій.

- Розумна дитина.

Гордій замовк. Лія відчувала себе маленьким поні, якого вивели на торги. З одного боку, її продавав рідний батько, а з іншого, купував, чи брав у оренду, чоловік, до якого довгий час горіла симпатією. Лія не могла та не бажала далі слухати. Вона вийшла зі свого укриття та стиснула руки в кулаки.

- Власне, у мене є свої умови. І ви обоє мене вислухаєте. Бажаєте ви цього, чи ні, але у мене будуть зовсім не дитячі захцянки.